Сторінка психолога

                                                

                                        

Для чого потрібен практичний психолог у дитячому садку?

Практичний психолог дошкільного закладу забезпечує захист психічного здоров'я і соціального благополуччя усіх учасників педагогічного процесу. Він діє відповідно до статей 21, 22  Закону України «Про освіту», Положення про психологічну службу системи освіти України, Закону України «Про дошкільну освіту», Закону України «Про охорону дитинства», Конвенції про права дитини, етичного кодексу психолога.

Практичний психолог сприяє адаптації дітей до умов дитячого садка, проводить психологічну діагностику готовності дітей старшого дошкільного віку до навчання в школі, надає необхідну допомогу дітям, які мають певні проблеми у поведінці, спілкуванні, розвитку, сприяє розвитку здібних дітей, та дітей з ознаками обдарованості.

Звертаємо вашу увагу на діяльність Національної дитячої «гарячої лінії»

 

Національна дитяча «гаряча» лінія (0 800) 500 225 або 772 з мобільного

 

працює щоденно, окрім неділі, з 1000 до 2000

 

Національна дитяча «гаряча лінія» - http://la-strada.org.ua

 

Національна «гаряча» лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та тендерної дискримінації 

(0 800) 500 335 або 386 з мобільного

 

працює щодня (крім суботи та неділі) з 1000 до 1800

 

Національна гаряча лінія з питань запобігання домашнього насильства, торгівлі людьми та тендерної дискримінації - http://la-strada.org.ua

 

«Гарячі» лінії працюють на базі Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна»

 

Україна, 03113, Київ - 113, а/с 26

 

Тел./факс: +380 44 205 36 95

 

E-mail: info@la-strada.org.ua

 

АДреса веб-сайту: la-strada.org.ua

Отправлено из приложения "Почта" для Windows 10

Чим займається психолог в дитячому садочку
Психолог в дитячому садочку - функції та завдання.

Педагог-дитячий психолог - це фахівець вузького профілю, який займається з дітлахами, які не мають (!) відхилень у сфері психіки, з метою вдосконалення їх психологічних функцій. Психолог не ставить діагноз за результатами своєї діяльності, він становить лише умовний прогноз розвитку малюка, а також у випадку необхідності рекомендує пройти консультацію у психіатра, логопеда або невролога. Для психологів розроблена Посадова інструкція.

Діяльність педагога-психолога зачіпає кілька понять психології, з яких найбільш значущими в контексті роботи з дітьми є психологічні функції. Це організовані психофізіологічні процеси, до яких відносяться

- пам'ять;
- мислення;
- мова;
- уява;
- сприйняття.

Цілі і завдання занять з психології в дитячому садку

Місія занять з психології зводиться до наступних позицій:

• розвивати психологічні функції малюків;
• сприяти створенню позитивного мікроклімату в групі (в тому числі і визначити характер взаємин дитини з вихователями, однолітками, а також допомогти дітям першої молодшої групи адаптуватися до нових умов і допомогти хлопцям підготовчої групи налаштуватися на новий етап життя — навчання в школі);
• оцінити психологічні якості малюків (морально-етичні установки, характер встановлюються взаємин з оточуючими, домагання, стереотипи, світогляд);
• діагностувати рівень інтелектуального розвитку дітей;
• займатися психологічною просвітою сімей вихованців (через бесіди, проведення семінарів, дискусій, організацію спільних з дітьми проектів або участь у відкритих заняттях).

Завдання проведення в дитячому саду занять з психологом варіюються залежно від віку підопічних.

Молодші (перша і друга)

•  створювати умови для саморегуляції малюків через прослуховування казок, музики, перегляду мультфільмів;
•  формувати позитивний емоційний настрій під час перебування в дитячому саду.

 Середня група

•  розвивати сферу пізнання;
•  розвивати навички комунікації і, як наслідок, вміння працювати в групі;
•  підвищувати самооцінку за рахунок створення умов для проявів індивідуальності, наприклад, діти створюють малюнки на вільну тему;
•  тренувати психологічні якості;
•  формувати емоційно-виразні жести, міміку;
•  вчитися долати сором'язливість, нерішучість;
•  відпрацьовувати координацію рухів.

 Старша група:

•  розвивати сферу пізнання;
•  вчитися передавати почуття в емоціях;
•  освоювати навик вербалізації відчуттів (наприклад, після похвали або після того, як мама вилаяла);
•  практикуватися у вирішенні конфліктних ситуаціях.

 Підготовча:

•  розвивати сферу пізнання;
•  виховувати в дітях почуття приналежності до групи (через використання групових форм роботи);
•  практикуватися в словесному вирішенні конфліктів (шляхом розгляду умовних ситуацій);
•  вчитися описувати свої переживання словами;
•  збалансувати уявлення дитини про визнання в соціумі (не завжди робити на догоду інших, але і не проявляти егоїзм).

У практиці роботи дитячих садків в залежності від принципу класифікації, покладеного в основу, проводиться цілий ряд форм занять з психології. 

Консультація «Вправи для зняття напруги»

Мета: ознайомити із вправами на подолання стресу, зняття емоційної напруги.

https://www.youtube.com/watch?v=7DuFJbvSnzg 

Дитячий стрес: поняття, види та ознаки

Дитячий стрес порушення звичного ритму життя дитини. Відповідна реакція на зачеплену кимось зону комфорту дитини.

Види дитячого стресу:

1) Психологічний (емоційний) стрес. У цьому стані, дитина часто не сприймає себе такою якою є. А також зазнає труднощів у спілкуванні з друзями і близькими. Нерідко емоційний стрес у дитини може бути викликаний сваркою і розлученням батьків.

2) Фізичний стрес у дитини пов'язаний з впливом навколишнього середовища і матеріальних чинників на дитячий організм (холод / жара, інфекції, травми і т.д.)

Ознаки стресового стану у дітей:

Варто відзначити, що ознаки дитячого стресу різняться. У трирічних (в зв'язку з кризою 3-х річного віку) вони носять один характер, у дошкільнят-другий, а в учнів взагалі третій. 

Молодший шкільний вік:

1) швидка стомлюваність (буває таке, що дитина, повертаючись зі школи спить протягом 1,5-2 годин). Це може бути викликано шкільними навантаженнями.

2) головні болі (одна з причин перевтоми);

3) нічні кошмари (після перегляду фільмів жахів, наприклад);

4) часті капризи;

5) погіршення сну і апетиту або навпаки-підвищені сонливість і апетит;

Ознаки стресового стану у дітей середнього шкільного віку часто бувають викликані настанням підліткового періоду (перехідного віку):

1) брехня;

2) погіршення настрою без причини;

3) падіння успішності;

4) прояв агресії;

5) не хоче ходити в школу, стає замкнутою.

Отже, причини прояви дитячого стресу:

різка зміна умов життя (переїзд, поява нового члена сім'ї);

сімейні проблеми: розбіжності між батьками дитини в проблемах виховання, сварки, розлучення;

конфлікти з викладачами та шкільними друзями;

втрата близької людини;

пережитий страх.

Вправи для тренування уваги та пам'яті 

https://www.youtube.com/watch?v=RbBSqjBVt1k  

«Вона має право на поганий настрій»: як влаштовані дитячі кризи

У нервових батьків - нервові діти. Тому запасаємося валеріаною, терпінням і вчимося разом з дітьми виплескувати свій поганий настрій без шкоди для оточуючих.

У батьківських групах я дуже часто зустрічаю питання на теми про кризи різних вікових груп. По кожній з цих вікових груп можна, звичайно, написати окремий пост і навіть багато наукових статей, але в них усіх є багато спільних моментів.

Що ж це за кризи такі, і чи кризи це?

По-перше, я б взагалі не стала називати це кризами. Це якісь конфліктні ситуації, закладені в стосунках "діти-батьки", які посилюються стрибками дорослішання у дітей, а також нашими реакціями. Давайте подумаємо, як це відбувається.

Діти, як відомо, дуже швидко (і стрибками) ростуть у всіх відносинах - фізично, когнітивно та емоційно. Найчастіше ми встигаємо лише за їх фізичним і когнітивним зростанням, тобто змінюємо їх меню / одяг / книжки / іграшки / велосипеди і т.д. Набагато складніше встигати за зростаючої швидко і стрибками їх потребою в постійному контролі й самостійності. Тут і відбувається якийсь конфлікт інтересів - між цією потребою і нашим уявленням про їхні реальні здібності. Вони намагаються відстояти свої права, а ми - свої. Їх бажання і потреби протиставлені нашим. Конфлікт? Так. Криза? Ще немає.

Що відбувається далі? Кожна зі сторін намагається наполягти на своєму. Діти - тому що у них такий етап розвитку, вони хочуть вирішувати за себе, за нас і за того хлопця. А ми? Ми - тому що знаємо, що треба тримати їх в рамках, що батьки повинні бути авторитетом, а діти повинні слухатися батьків. Ця постійна, яка відбувається хвилями боротьба за право приймати рішення спрацьовує або на посилення опору сторін, або на придушення однієї з них, виснажує сили, а головне - ставить нас по різні боки барикади. Конфлікт? Так. Боротьба? Так. Криза? Все ще ні.

Під час кризи це перетворюється у випадках, коли ніхто не готовий зробити крок до подолання цього конфлікту без силових методів (звичайно, я не маю на увазі рукоприкладство), без маніпуляцій і підкупів. Коли немає довіри, коли дитина не може звернутися до батьків за допомогою, не може бути з ними відвертою. Коли батьки не можуть змінити свої реакції на поведінку дитини, коли вони втрачають віру в себе, як в батька, не бачить ніякого виходу з ситуації, опускає руки і пускає все на самоплив.

Багато батьків мучать себе питаннями - чи нормально це, чи все в порядку з моєю дитиною? Самі по собі конфліктні ситуації між дітьми і батьками - звичайно, норма (як і між будь-якими близькими людьми). Питання в тому, яким чином вони вирішуються в результаті. Якщо в результаті конфлікту обидві сторони дізналися для себе щось нове, наприклад, навчилися заспокоюватися самостійно або краще розуміти один одного - то це відмінний конфлікт. Якщо ж конфлікти повторюються по колу, викликають взаємну неприязнь, агресію, віддалення, фрустрацію - значить вони шкодять відносинам, і тоді варто над цим попрацювати.

Як працювати?

Найголовніше, пам'ятати, що ми один одному не вороги, а рідні люди, і у нас тут не війна, а сім'я і любов. Всі свої дії потрібно базувати тільки на цій основі.

Ще потрібно пам'ятати, що процес навчання - це саме процес, а не «я сказав - ти відразу зрозумів і зробив». Адже ми здатні витерпіти той факт, що діти досить довго вчаться ходити, їсти, читати. Треба набратися терпіння і дати їм час для того, щоб вони змогли навчитися регулювати свої почуття. Терпіння треба багато, тому що у дітей біологічні процеси розгону працюють набагато швидше і краще, ніж процеси гальмування.

І ще потрібно пам'ятати, що у людини будь-якого віку буває різний настрій, в тому числі і поганий. Це абсолютно нормально! Але ми, батьки, зазвичай сприймаємо поганий настрій дитини як свою проблему. Це не так - це її поганий настрій, вона має на нього право. А ми намагаємося її швиденько «виправити» і тим самим не даємо їй право відчувати так, як вона відчуває.

Дидактична гра "Знайди помилки художника" 

https://www.youtube.com/watch?v=mD5qkLz_-Ts

 

                                         

Як підготувати дитину до ДНЗ?

Перший етап входження дитини в доросле життя – це, звичайно ж, дитячий садок. Перш за все, кожні батьки повинні бути впевнені, що його дитині потрібно ходити в дитячий садок. Тепер модно наймати кваліфікованих нянь, але дитячий садок – це, перш за все, спілкування дитини з однолітками. Він вчиться поводитися з ровесниками, і від того як він навчиться спілкуватися, залежить потім його навчання в школі, його робота, все його подальше життя. 

Щоб малюк легко і безболісно увійшов у життя дитячого колективу, готувати його до цієї події слід заздалегідь.Спочатку поговоримо про те, в який час відправляти малюка в садок. Найбільш сприятливий час – це серпень – вересень. Чому?

По-перше, після літа малюк набрався сил, його організм став більш міцним, витривалим, а значить, адаптація пройде легшее

По-друге, нові групи у нас в саду відкриваються з 1 вересня. (Ваша дитина йде в СВОЮ групу, до СВОЇХ дітей і СВОЇХ вихователів).

По-третє, раптом Ви самі захочете зробити дитині літні канікули, і адаптація у дитини вийде з перервою, а це для неї зайвий стрес, який ну ніяк не допоможе адаптуватися до нових умов.

Ну і, по-четверте, за літо, перед походом дитини в дитячий сад, у Вас буде можливість остаточно її підготувати до цієї нелегкої для неї справі.

Давайте ж розглянемо основні етапи підготовки дитини до дитячого садка.

1. Про користь режиму дня для дитини я думаю окремо говорити не потрібно. Дізнайтеся заздалегідь про особливості режиму дня дитячого садка. Режим дня малюка має бути максимально наближений до режиму дитячого закладу, який він буде відвідувати. Поступово привчайте дитину до режиму життя дітей, прийнятому в дитячому садку, адже режим у дитячому закладі розробляється і затверджується з урахуванням медичних показань і рекомендацій лікарів.

2. Обов’язково поцікавтеся про те, яке меню в дитячому садку і постарайтеся вдома хоча б іноді готувати ті, страви, які готують для дітей у дитячих садках. Адже якщо дитина буде їсти те, що вона їла вдома, їй легше буде звикнути до нового способу життя.

3. Навчіть дитину по можливості самостійно себе обслуговувати: вмиватися, одягатися, їсти ложкою, ходити в туалет.

4. Подбайте про одяг для малюка, він має бути зручним, легко зніматися і вдягатися. Налаштуйте його на те, що якщо він трохи забрудниться, нічого страшного не трапиться, щоб у дитини не виникало страху забруднити одяг. Подбайте про запасний одяг для малюка для прогулянки на майданчику.

5. Перед приходом в садок треба постаратися розширити коло знайомих дитини, активно залучати її до гри з іншими дітьми, знайомити з незнайомими їй людьми, щоб вона не боялася незнайомих дорослих. 

6. Постарайтеся усунути у дитини шкідливі звички: заколихування перед сном, користування  пляшкою з соскою, сон і прогулянку в памперсі.

7. Протягом місяця до надходження в дитячий сад корисно (після консультації у педіатра) поїти дитину відварами трав – звіробою, ромашки, мати-й-мачухи, подорожника, солодки, а також вітамінними препаратами. Це підвищить витривалість організму, стійкість до багатьох захворювань, особливо простудних. Ось, мабуть, і всі основні етапи підготовки дитини до дитячого садка, це те, що потрібно зробити для Вашої дитини заздалегідь: за кілька місяців чи за місяць до вступу в дитячий садочок.

Є ще деякі моменти, які мені хотілося б відзначити. Це поведінка батьків під час надходження малюка в садок.

По-перше, Вам треба самим налаштуватися на адаптацію дитини, це нелегка праця, постарайтеся бути в цей період якомога спокійнішими, впевненішими. Дитині як ніколи буде потрібна Ваша любов і підтримка, розуміння і співчуття. Спостерігайте за дитиною особливо уважно, не перевантажуйте її емоційним спілкуванням, музикою, збудливими іграми. Будьте терплячі з нею. Більше розмовляйте, нехай дитина відчуває, що Ви активно берете участь в її житті.

По-друге, у вихідні дні обов’язково дотримуйтеся режиму, близького до режиму дитячого саду. Подбайте про те, щоб сон дитини був повноцінним і спокійним. Відсутність спеціальної підготовки дитини до відвідування дитячого закладу може викликати небажані нервові зриви, захворювання. Щоб цього не сталося, постарайтеся врахувати і виконати ці поради. Пам’ятайте, що в ранньому дитинстві закладається основа здоров’я на все подальше життя.

Консультація для батьків:

«Адаптація дітей  до перебування в ДНЗ»

              Настає той час в житті кожної дитини, коли вона переступає поріг дитячого садка. Адже, відповідно до ст..4 Закону України «Про дошкільну освіту», дошкільна освіта є обов’язково. Складовою безперервної освіти в Україні.

Коли краще віддавати дитину в дитячий садок?

              Відповідь на це вічне питання криється не у віці. Готовність до садка — поняття багатопланове, а не просто набір років, навичок і умінь. Для успішної адаптації дитина повинна досягти певної стадії розвитку: фізичного, розумового і соціального.  Більшість дітей вступають до дитячого садка чи ясел у віці від 1,5 до З років. Однак, з деяких причин буває, що дитина починає відвідувати садок у віці 5—5,5 років. У будь-якому віці — це різка зміна звичного способу життя, початок нового періоду. Далеко не всі діти легко сприймають цю зміну. Навіть для найспокійніших, урівноважених, здорових дітей період адаптації до нових умов викликає значні труднощі, не кажучи вже про більш слабких та непристосованих дітей. Якщо період адаптації затягнувся – звертайтесь до практичного психолога дитячого садочку.

Як батькам визначити готовність дитини до дитячого садка?

 

1.    На прогулянці малюк сам підходить до дітей на майданчику, намагається вступити в контакт.

2.    Маля здатне кілька годин на день проводити без мами.

3.    Дитина розбірливо може виразити свої потреби словами.

4.    Малюк уже досить спритний, вміє самостійно їсти (і пережовувати!), миє руки й умивається, вдягає і знімає із себе основні предмети одягу.

5.    До кінця раннього віку в дитини з'являється прагнення до самостійності, її інтереси переміщаються від світу предметів до світу спілкування з дорослими.

Дитина переживає труднощі адаптаційного періоду, ступінь виразності яких пов'язують:

·         і з попередніми умовами виховання, під впливом яких формується поведінкова реакція;

·         і зі своєрідністю міжособистісних взаємин дорослих і дітей, з рівнем прихильності дитини до матері;

·         і з організацією навчально-виховного процесу в дошкільній установі, соціальними умовами;

·         і з індивідуальними особливостями: віковими, психологічними психофізіологічними, нейрофізіологічними, психогенетичними.

Прихід до дитячого садка — перший серйозний етап соціального життя дитини. До цього вона спілкувалася тільки з членами родини, сусідами або з тими, кого дорослі запрошували додому. Практика свідчить, що цілеспрямована підготовка дітей до дошкільного закладу допомагає попередити виникнення труднощів адаптації.

Адаптація – це пристосування організму до нової ситуації, а для дитини дитячий садок, поза сумнівом, є новим, ще невідомим простором, із новим оточенням і стосунками. Адаптація (з лат. «пристосування») – процес призвичаєння організму, що відбувається на різних рівнях: фізіологічному, соціальному, психологічному. Адаптація – активне засвоєння прийнятих у суспільстві норм і оволодіння відповідними формами спілкування й діяльності.

Чи у всіх дітей однакова поведінка при вступі в садок? Ні. Одні діти впевнені, вибирають гру, йдуть на контакт із дітьми й дорослими, інші – менш упевнені, більше спостерігають, деякі – виявляють негативізм, небажання йти в групу, відхиляють усі пропозиції, бояться відійти від батьків, голосно плачуть.

Причини такої поведінки різні: це і відсутність режиму вдома, й невміння гратися, й не сформованість навичок самообслуговування. Однак основна причина – недостатній досвід спілкування з однолітками та дорослими.

Процес пристосування (адаптації) до дитячого садка проходить індивідуально. Середній строк адаптації дітей раннього віку – 7-15 днів, молодшого дошкільного віку – 2-3 тижні, старшого дошкільного віку – 1 місяць.виникнення у дитини стійкого «адаптаційного синдрому» свідчить про її неготовність до виходу із сім’ї.

Виокремлюють такі ступені адаптації:

 

·         Легкий – поведінка дитини нормалізується (протягом 10 – 15 днів) – фізіологічна, природна адаптація;

·         Середній (протягом 15 – 30 днів) – дитина худне, хворіє, але не важко, без ускладнень;

·         Важкий (триває від 2 місяців і більше) – патологічна адаптація.

Виходячи з цього, виокремлюють три групи дітей за характером пристосування до нових умов життя.

Перша група – ті, для кого процес адаптації легкий і безболісний. Такі діти комунікабельні, самостійні, спілкування батьків із ними доброзичливе.

Друга група – малюки, котрі адаптуються повільніше і важче. Поведінка нестала. Зацікавлення грою змінюється байдужістю, вередуванням. Малятам бракує довіри у ставленні до вихователів, інших дітей навички гри та спілкування розвинені недостатньо. Діти малоініціативні, менш самостіні, дещо можуть робити самі але здебільшого залежать від дорослого. З боку батьків простежується нестабільність у спілкуванні: доброзичливі, привітні звертання змінюються криком, погрозами або збільшенням вимог.

Третя група – діти, які важко пристосовуються до нового оточення. Вони зазвичай несамостійні, швидко втомлюються, ігрові навички не сформовані. У досвіді таких дітей – прояви авторитарності, жорстокості (чи навпаки – зайвої поступливості) з боку дорослих, що спричиняє страх, недовіру до вихователя або повне ігнорування його та інших дітей. Сон і апетит погані або зовсім відсутні. Діти часто хворіють, що ще більше вповільнює звикання до нового оточення й до нових вимог.

Рекомендації для батьків:

"Щоб процес адаптації не затягувався"

 

Необхідно:

·         Давати позитивні настановлення, підтримувати бажання дитини йти в садок;

·         Дитина має відчувати повне розуміння між батьками та вихователями, тоді вона швидше звикає;

·         У перші дні – короткочасне перебування у групі – 1-2 години;

·         Наблизити домашній режим до садкового;

·         Утримуватися від шумних масових вистав, або зменшити емоційне навантаження;

·         Навчати навичок самообслуговування (одягання, умивання, складання іграшок).

Головною педагогічною умовою успішної адаптації дитини до дитячого садочка є єдність вимог до малюка в сім’ї та дитсадка. 

Правильна поведінка рідних у період адаптації дуже важлива, педагоги повинні надати рекомендації батькам:

·         Дитині потрібно говорити, що вона вже доросла;

·         Не залишати дитину на цілий день у групі;

·         Гуляти на майданчику після відвідування садка;

·         Давати із собою улюблені іграшки;

·         Повідомляти вихователя про особливі звички дитини;

·         Придумати ритуал «прощання» й обіграти його вдома;

·         Зустрічати дитину з посмішкою;

·         Розповідати якомога більше позитивного про садок;

·         Підтримувати самостійність дитини вдома.

 

СЛОВА, ЯКИМИ ВАРТО ЗАМІНИТИ ЗВИЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ В СТОРОНУ ДИТИНИ. ПРИЙОМ, ЯКИЙ СПРАВДІ ПРАЦЮЄ!

Спробуйте замінити звичні зауваження дитині, які використовуєте регулярно, новими словами, і зміниться все – інтонація, ваш настрій, а головне, реакція дитини! Спробуйте – це працює!

 

Замість роздратованого: “Пішли швидше, скільки тебе чекати!” Скомандувати: “На старт, увага … руш! Побігли! “

Замість загрозливого: “Їж, інакше не отримаєш десерт” порадувати: “Після того як зникне ця крииихітна котлетка, до тебе прилетить щось смачненьке”.

Замість грубого: “Прибери за собою” вимовити мрійливим голосом: “От якби ти був чарівником і зміг би начарувати порядок на столі …”

Замість розсердженого: “Не заважай!” Сказати: “Іди, пограйся трохи сам. А коли я звільнюся, ми влаштуємо міні-свято”.

Замість незадоволеного: “Не вередуй, піратська футболка в пранні, одягай ту, яка є” примирити з неприємністю: “Дивись-но, а ось родичка твоєї піратської футболки. Давай її одягнемо!”

Замість риторичного: “Ляжеш ти, нарешті, спати?!” Поцікавитися: “Показати тобі хитрий спосіб укривання ковдрою?”

Замість злого: “По попі захотів?” Випустити пар: “Цікаво, кому це я зараз вуха відірву і шию намилю?”

Замість безсилого: “Щоб я ніяких “не хочу” не чула!” Несподівано закричати: “Ой, дивися, Капризка прибіг. Лови, лови його, щоб він нам настрій не псував!”

Замість нудного: “Скільки разів повторювати!” Сказати таємничим шепотом: “Раз-два-три, передаю секретну інформацію … Повторіть, як чутно”.

Замість менторського: “Руки помив?” Запропонувати: “Давай поспорим, що вода з твоїх рук потече чорна?”

ОБДАРОВАНА ДИТИНА В СІМ‘Ї

Дуже багато в благополуччі й успішному розвитку обдарова­ної дитини залежить від вас. Радійте своїй незвичайній дитині. Пам’ятайте, що вона не лише обдарована і талановита, але перш за все — ваша дитина, якій потрібні любов, захист і співчуття.

Виховувати обдаровану дитину нелегко, але приємно. Відві­дуйте зі своєю дитиною музичні заняття, спектаклі, кіно, крамни­ці, гуляйте разом. Не ведіть з нею «дитячих» розмов, спілкуйтеся на рівних. Читайте їй більше книг, грайтеся в слова. Звичайна прогулянка, похід в магазин цілком підходять для словесних вправ. Стимулюйте природну зацікавленість й енергію вашої дитини, серйозно відповідайте на її запитання, розвивайте здат­ність до узагальнення. Попросіть дитину коротко переказати сюжет фільму, сформулювати тему вистави, прочитаної книги. Хай ваша дитина більше говорить про свої почуття, висловлює свою думку з того чи іншого питання. Навчайте дитину відстою­вати свою думку.

Обдарованій дитині необхідне інтелектуальне середовище, тому знайдіть інших дітей і дорослих, з якими вона могла б об­говорювати цікаві питання.

Заохочуйте дитину до складання розповідей, казок, пісень, написання картин. Виконуйте роль секретаря. Для розвитку творчості у дітей рекомендую використовувати такі вправи:

·         Придумайте оповідання із запропонованими словами, наприклад: зима, свято, погода.

·         Візьміть будь-яку домашню річ і придумайте п’ять нових способів її використання.

·         Придумайте нову домашню тварину, використовуючи оз­наки відомих тварин, і назвіть її.

Слухайте музику різних напрямів, обговорюйте настрої й інтерпретацію, заохочуйте вільне вираження дитини в жестах, танцях, музиці,

Спостерігайте за зірками і вивчайте астрономію. Допомагай­те вашій дитині збирати різні колекції: марок, рослин, монет. Придумайте новий вид спорту. Займайтеся цим спортом, вико­ристовуючи придумані правила, форму, знаряддя.

Вивчайте історію фольклорних та інших свят. Придумайте своє свято. Проводьте прості фізичні та хімічні досліди з домашніми пред­метами. Складайте та розгадуйте кросворди, анаграми, ребуси, цікаві задачки і загадки.

Досі ми говорили про позитивні сторони обдарованої дитини, які треба підтримувати і розвивати. Дійсно, обдаровані діти ма­ють багато позитивних рис, але це не означає, що у них не має особистих проблем. Перша — це своєрідний розрив між розумо­вим та фізичним розвитком дитини. Наприклад, відставання в розвитку дрібної моторики і моторної координації від високого рівня пізнавальних здібностей дитини. Це можна виправити, якщо батьки спеціально приділятимуть увагу тренуванню дріб­них м’язів кисті руки. Дуже корисні ігри з мозаїкою, нанизування намистин, ґудзиків на нитку, шнурування черевиків, ігри з дріб­ним конструктором, ліплення з глини і пластиліну, малюванняпаличок, кружечків.

Часто батьки обдарованої дитини жаліються, що вона не сприймає зауважень і критики дорослих, їм здається, що дитина вперта, не хоче іти на компроміс. Як же вчинити?

Згадаємо одну із ознак обдарованості — це висока чутливість, і зрештою — вразливість обдарованої дитини. Такі діти вимагають до себе уваги і визнання. Іноді конфлікт виникає через те, що ми неправильно розуміємо, а тому — і неправильно оцінюємо мотиви поведінки дитини в тій чи іншій ситуації. Тому не буде помил­кою, якщо ви першими підете на компроміс. Крім того, завжди намагайтеся показати дитині, що ви цінуєте її досягнення, що для вас вони такі ж значущі, як і для неї. Ставтеся до дитини як до інтелектуально багатої особистості, поважайте її точку зору,наче вона доросла.

Є ще один спосіб корекції поведінки дитини: допоможіть їй оволодіти навичками самоспостереження і саморегуляції. Батьки описують поведінку дитини без етичних оцінок (пога­но, безвідповідально, негарно….), а потім дають їй подумати над своєю поведінкою, зробити висновки і відповідно її змі­нити.

Обдарована дитина встановлює для себе високі стандарти, але рідко досягає успіху у будь-якій справі. Висока критичність щодо себе змушує її бути постійно невдоволеною результатами своєї праці, формує негативне самосприйняття та низьку само­оцінку.

Батьки не повинні критикувати невдачі дитини і вимагати, аби щодня вона показувала високий результат. Треба дати їй зрозуміти, що успіхи й невдачі часто трапляються в житті.

Ще одна проблема обдарованих дітей — взаємини з одноліт­ками та вихователями в дитячому садку. Вихователі можуть постійно підкреслювати здібності обдарованої дитини перед іншими дітьми, а можуть, навпаки, ігнорувати дитячу спос­тережливість, незвичну поведінку та висловлювання. Обидва підходи не є правильними для обдарованої дитини. Дорослим не слід сприймати таких дітей аж надто захоплено тільки тому, що вони не такі, як інші. Водночас не можна допускати, щоб обдарованість стала для дитини тягарем. Це відбувається, якщо оточення дитини не задовольняє її потреб або вихователі і од­нолітки негативно реагують на її здібності. У цьому випадку дитина може замкнутись в собі, стати невпевненою у своїх силах, поступово привчається бути, як усі, навіть можуть сформуватися прояви агресивності.

Обдарованій дитині набридають одноманітні заняття, повто­рювання, очікування інших дітей, участь у спільній справі. Щоб уникнути непорозумінь, з такою дитиною необхідно використо­вувати цікаві завдання, видозмінювати їх, дорослому виявляти творчість у підготовці завдань, поважати допитливість дитини як велику цінність, а не пригнічувати її.

Вирішення проблем, які ми розглядали, найчастіше залежать від спільних зусиль батьків, педагогів та психологів.

ЯКІ УМОВИ ПОТРІБНО СТВОРИТИ ВДОМА, ЩОБ ВИЯВИТИ ЗДІБНОСТІ ДИТИНИ

1.     Створіть дитині затишну і безпечну психологічну атмосферу для її пошуків.

2.     Підтримуйте схильність дитини до творчості і виявляйте співчуття до невдач. Уникайте несхвальних оцінок її творчих ідей.

3.     Будьте терпимі до дивних ідей, поважайте допитливість, запитання й теорії дитини. Намагайтесь відповідати на всі запитання, навіть якщо вони здаються дивними й абсурд­ними.

4.     Давайте дитині побути самій і дозволяйте, якщо вона того хоче, самій займатися своїми справами. Надлишок опіки може пригальмувати творчість.

5.     Допомагайте дитині вчитися будувати систему цінностей, не обов’язково засновану на її власних поглядах, щоб вона могла поважати себе і свої ідеї поряд з ідеями інших. Таким чином її саму буде цінувати оточення.

6.     Допомагайте дитині у задоволенні основних людських потреб (почуття безпеки, любові, поваги до себе й оточення).

7.     Виявляйте симпатію до її спроб вислов­лювати свої ідеї словами і робити їх таким чином зрозумілими оточенню.

8.     Знаходьте слова підтримки для нових творчих здобутків дитини, уникайте критики перших спроб —хоч якими невдали­ми вони були б. Ставтеся до них з теплом; дитина прагне творити не лише для себе, але й для тих, кого любить.

9.     Підтримуйте необхідну для творчості атмосферу, допома­гаючи дитині уникнути суспільного несхвалення.

Пам’ятайте: дитина, позбавлена позитивного творчого ви­ходу, може спрямувати свою енергію у зовсім небажаному на­прямку.

              Типові вікові проблеми спілкування та способи їх вирішення

У кожному віці є свої труднощі спілкування. У одних дітей сильніше виділені одні проблеми, а у інших — інші. Все залежить від характеру та темпераменту дитини. І якщо перший рік у ясельної групи минув без особливих складнощів, це зовсім не означає, що тепер дитина буде із задоволенням ходити в садок і в нього не виникне жодних проблем. Наведені нижче труднощі не проходять по мірі дорослішання. Якщо в 5-6 років дитина вперше приходить в дитячий сад, вона стикається з цілим рядом труднощів, які його однолітки переживали в попередніх групах. Щоб минути вікові труднощі спілкування, їх треба пережити. Умовно вікові проблеми дошкільника можна підрозділити на чотири групи, що відповідає віковим групам дитячого саду.

Ясельна група: від 1,5 до 3 років

Вікові труднощі спілкування

Основна проблема ясельного віку — емоційний і фізичний розрив з мамою. До 3-х років дитині буває складно зрозуміти, чому мама, яка завжди була поруч, раптом віддає його чужій тітці, а сама, швидко поцілувавши і помахавши ручкою, зникає на цілий день. Дитина сприймає інших дітей як абсолютно нерівноцінні заміну мамі. І якщо малюк сильно переживає розлуку, бо дітки, які вже встигли адаптуватися, його тільки дратують. Малюк не розуміє, чому всі бігають, сміються або спокійно грають, коли йде мама. Саме з цим пов’язана нерозумінням агресивність, коли, заливаючись сльозами, малюк намагається вдарити однолітків.

Але навіть після того, як дитина звикне до ранкових розставань, оточуючі діти цікавлять її значно менше, ніж нові іграшки. До 3-х років дитина сприймає інших дітей як неживі предмети. Всі спілкування з однолітками засновані на принципі «дія-результат». Саме тому, смикаючи інших дітей за волосся, вона не розуміє, що робить погано. Дитині цікаво побачити результат своєї дії (у даному випадку — вереск, плач).

У цьому віці дитячого колективу як такого ще не існує. Кожна дитина живе власним життям і прислухається тільки до думки дорослих. Часто можна спостерігати, як малюки у ясельній групі грають кожен зі своєю іграшкою. Вони ще не вміють грати з однолітками. І завдання батьків та вихователів — допомогти дитині сформувати правильну систему взаємин з іншими дітьми.

Після 2-2,5 років дитина розуміє, що навколо такі ж діти, а не великі кричущі ляльки. Вона починає порівнювати себе з однолітками і робити власні висновки. Дитині важливо виділитися, отримати схвалення однолітків і похвалу вихователя, якщо вона щось вміє робити краще за інших. Якщо у малюка не виходить відповідати одноліткам, вона може або замкнутися в собі, або проявляти зайву агресивність. Замкнутість і агресивність у цьому віці — наслідок того, що дитина, відчуває, що вона в чому-небудь не відповідає одноліткам.

Як їх подолати

Основне завдання батьків — підготувати дитину до дитячого садка, щоб вона не відчувала себе відсталою. Чим раніше ви почнете готувати дитину до ясел, тим краще. Непогано, якщо дитина освоїть такі навички, як використання столових приладів, «висадку» на горщик і одягання. Чим краще ваш малюк буде проробляти всі ці маніпуляції, тим впевненіше він буде себе почувати. Дитині важливо відчувати, що вона не гірше однолітків, а багато в чому навіть краще. Крім того, діточок, які вміють самостійно їсти й одягатися, вихователі часто ставлять у приклад іншим дітям, що також позитивно впливає на формування самовпевненості.

Звичайно, уникнути кризи розлуки з мамою практично неможливо, але у ваших силах зробити так, щоб ця розлука пройшла менш болісно для малюка. Для цього частіше залишайте малюка на піклування бабусь або няні. Звичайно, коли навколо близькі люди дитина переживає розлуку з батьками більш спокійно. Основна мета таких тренувальних розставань — сформувати у дитини впевненість, що мама, навіть якщо йде, обов’язково повертається. За кілька місяців до дитячого саду розповідайте маляті про майбутні зміни. Найголовніше — говорити правду, якою б гіркою вона вам не здавалася. Не обманюйте дитину відмовками, що «ти трохи пограєш, і я прийду». Краще чесно сказати «я прийду, коли ти пообідаєш» або «я прийду за тобою, коли ти поспиш». Якщо дитина буде точно знати, коли за ним прийдуть, вона швидше розслабиться і заспокоїться, а не буде щохвилини чекати маминого приходу. Поясніть дитині, що інші дітки теж нудьгують без своїх мам. Зрозумівши, що навколо такі ж «товариші по нещастю», а не вороги які радіють її горю, дитині буде простіше налагодити контакт з однолітками.

Не карайте дитину, якщо вона відрізняється зайвою войовничість. Малюк не розуміє, за що ви його лаєте: чому ляльку можна тягати за волосся, а Аню не можна. Для нього Аня — теж свого роду лялька, тільки велика, і йому цікаво, як вона буде реагувати на його дії. Пройде час і дитина навчиться розуміти різницю між живими і неживими предметами. Завдання батьків — пояснити дитині, що інші люди, незалежно від віку, теж можуть відчувати біль, страх, образу. Для цього, граючи з дитиною, не терпіть, якщо вона робить вам боляче, пояснюйте дитині свої почуття і почуття оточуючих.

Молодша група: від 3 до 4 років

Вікові труднощі спілкування

У 3-4 роки дитина набуває перший досвід спілкування з однолітками. Це найбільш складний період взаємин дитини з колективом. У більшості проблем, які виникають в цьому віці, винен дитячий егоїзм, який у цій віковій групі найбільш загострений. У 3-4 роки дитина ставиться до однолітків як до себе подібним, з якими можна весело провести час. Але в той же час дитина ще не вміє прислухатися до думки інших дітей. Для 3-4-х річного карапуза існує тільки власне «я», а інших дітей він сприймає не як самостійні особистості, а як джерело задоволення потреб його «я» (пограти, побитися, побігати, і т.д.). При цьому дитина щиро не тямить, що і в інших дітей є власні потреби і власні бажання. Вона звикла диктувати тільки свої умови, і при цьому не брати в розрахунок бажання оточуючих.

У 3-4 роки у дитини вже з’являються перші друзі. Але в цьому віці діти часто змінюють свої уподобання. Часто можна почути заяви такого роду «вчора я дружив з Петром, сьогодні дружу з Валею, а завтра буду дружити з Сергієм». Причому вчорашні «друзі» можуть ображатися один на одного через те, що сьогодні симпатії одного з двох «друзів» змінилися. Екс-друг може сильно переживати зміну симпатій товариша по іграх. І в помсту влаштовувати всілякі пакості вчорашньому одному.

Як їх подолати

Головне завдання — пояснити дитині елементарні норми і правила, яким необхідно слідувати при взаємодії з оточуючими. Не заохочуйте прояв дитячого егоїзму. Дитина повинна розуміти, що вона не єдина на світі, і що у навколишніх людей можуть бути власні бажання і потреби, відмінні від її. Частіше грайте з дитиною в рольові ігри — в ігровій формі можна розглянути самі різні моделі спілкування і пояснити їх дитині. Навчившись в ігровій формі погоджувати свої дії з кимсь ще, дитина переносить цю модель поведінки на відносини з однолітками. Вчіть дитину не тільки брати, а й давати.

Вас не повинна лякати дружелюбність 3-4-х річного карапуза. Цілком марно пояснювати дитині, що справжніх друзів не міняють, і що друг може бути тільки один. Справа в тому, що в цьому віці для дитини друг — це, перш за все партнер по грі. Дитина керується принципом «з ким граю, з тим і товаришую», не вдаючись в тонкощі психологічні дружби, — це цілком природно. Якщо дитина сильно переживає, коли вчорашній друг не звертає на неї увагу, поясніть дитині, що навіть самі нерозлучні друзі не зобов’язані грають тільки один з одним.

Середня група: від 4 до 5 років

Вікові труднощі спілкування

У 4-5 років дитина не відділяє себе від колективу. Вона все частіше вживає займенник «ми» замість «я». Дитина усвідомлює, що діючи спільно, можна домогтися набагато більшого, ніж поодинці, і при цьому уникнути покарання. Адже вихователь навряд чи дізнається, хто саме облив підлогу фарбою, а хто розбив вікно. Принцип цього віку «Куди всі, туди і я». Причому дитині зовсім неважливо хорошому або поганому прикладу для наслідування вона наслідує. З усього колективу дитина виділяє кількох дітей, яким намагається наслідувати в усьому.

У дитячому колективі виділяються явні лідери — заводія і організатори всіх витівок. У цьому віці лідер в колективі набагато більший авторитет, ніж батьки або вихователі. Для дитини головне, щоб колектив його прийняв і не ігнорував. Для 4-5 річного малюка немає нічого гіршого, ніж бойкот колективу. У цьому віці дитячий колектив не прощає тих, хто чимось виділяється із загальної маси. Тому діти намагаються у всьому наслідувати визнаним лідерам. У цьому віці діти часто об’єднуються в групи за принципом «дружимо проти Васі (Петі Маші)».

Як їх подолати

Можна скільки завгодно повторювати тираду про те, що треба думати своєю головою. Але якщо дитина не вміє адекватно оцінити дії оточуючих і боїться висловити власну точку зору, вона так і буде жити за принципом «куди всі, туди і я». Навчіть дитину аналізувати свої і чужі вчинки. Тільки навчившись оцінювати поведінку інших людей, дитина зможе визначити добре чи погано вони роблять, і чи варто слідувати цьому прикладу. Дитина повинна розуміти, що за будь-якого приводу слід мати власну думку, а не слухати Васю або Дашу. Якщо ви будете відкрито заперечувати проти її наслідування кому-небудь з однолітків, дитина навряд чи послухає, скоріше навпаки — вона лише віддалиться від вас, адже ви не поділяєте її захоплення забіякою Петром або брехунець Настею. Завдання батьків і вихователя — сформувати у дитини адекватну самооцінку. Підкреслюйте індивідуальність дитини. Тільки смілива і самовпевнена людина не побоїться відкрито висловлювати думку, відмінну від думки більшості.

І не випитуйте у дитини інформацію про те, хто ж саме є організатором і організатором всіх витівок — дитячий колектив не прощає зрадників. І якщо ви змусите дитини «закласти» однолітків, велика ймовірність, що наступного разу ізгоєм стане саме вона.

Старша група: від 5 до 7 років

Вікові труднощі спілкування

Дитина шукає свою нішу в колективі. Якщо в 4-5 років вона беззаперечно йшла за лідером, то зараз вона намагається взяти лідерство у свої руки. У цьому віці вона вже має власне уявлення про те, яке місце в колективі вона хоче займати (лідер, ведучий, ведений.) і діє відповідно до своїх уявлень. Причому колектив не завжди готовий беззастережно прийняти її позицію. Часто буває, що дитина хоче бути лідером, провідним, а колектив відводить йому в кращому випадку роль веденого, а в гіршому — тіні. Дитині необхідно постійно доводити і підтверджувати своє право займати ту чи іншу нішу. Причому якщо переміститися з ведучого в веденого не складає труднощів, то зворотне перевтілення досить проблематично. Якщо самооцінка дитини не збігається з оцінкою однолітків, дитині доводиться дуже важко. Вона або намагається довести ровесникам своє право займати обрану нішу, або йде в тінь.

У 6-7 років більшість дітей відчувають потребу в близькому контакті з однолітками. З усього колективу дитина виділяє кілька дітей, з якими йому хочеться ближче спілкуватися. Саме в цьому віці у дитини з’являються перші «справжні» друзі. Весь колектив розбивається на невеликі групи за інтересами.

Як їх подолати

Допоможіть дитині визначити власне місце в колективі. До 5-6 років у дитини вже є власні уявлення, якими якостями треба володіти, щоб завоювати симпатії колективу. І ваше завдання — не нав’язувати дитині власні уявлення про те, що таке добре, а що таке погано, а допомогти їй виробити відсутні якості. Для цього регулярно обговорюйте ситуації, які виникають в колективі. Не відмахується від дитячих запитань. Якщо дитина прийшла саме до вас зі своїми проблемами, це говорить про те, що вона вам довіряє і цінує вашу думку.

Не нав’язуйте дитині власну думку — з ким варто дружити, а з ким — ні. Поважайте вибір дитини, навіть якщо її друзі вам, м’яко кажучи, не подобаються. Замість того щоб забороняти дитині дружити з «поганими», на ваш погляд хлопчиками і дівчатками, поцікавтеся, чому дитина дружить саме з цими хлопцями. Так ви, по-перше, дізнаєтеся які якості, ваша дитина більше інших цінує в людині, а по-друге, збережіть довірливі відносини з дитиною. Якщо дитина зрозуміє, що ви поважаєте її право вибору, вона, приймаючи важливі рішення, не побоїться запитати у вас поради.

До семи років дитина перестає боротися з колективом і комусь щось доводити. Якщо вона пройшла усі попередні ступені розвитку, вона нарешті навчилась гармонійно існувати в колективі, засвоївши його закони і правила. В 7 років дитина в стані адекватно оцінити своє місце в колективі і морально готова до переходу в новий шкільний колектив.

Вправа „Вітання”.

 

Мета: розвиток почуття єдності, зняття напруги.

 

Діти стають у коло. Ведучий учить дітей правильно вітатися: „Подивіться будь-ласка, на свого сусіда, посміхніться йому, вклоніться і скажіть: „Вітаю”, а зараз зробіть те саме із сусідом з іншого боку”.

Існує ще один вид вітання – невербальне (тактильне): так само діти стають у коло, ведучий пропонує торкнутися плечем сусіда з одного боку, а потім – з іншого; те саме можна зробити носиками, долоньками.

 

Вправа „Ехо”.

 

Мета: розвиток уваги одне до одного, створення можливості кожній дитині відчути себе в центрі уваги.

 

Діти стають у коло. Ведучий каже: „Той, хто сидить праворуч мене, називає своє ім’я і приплескує долоньками, ось так: „Ка – тя” (по складах), а ми дружно, як ехо, за ним повторюємо”. Потім по колу всі по черзі кажуть своє ім’я.

 

Вправа „Посмішка по колу”.

 

Мета: розвиток почуття доброзичливості, уваги одне до одного.

 

Діти стають у коло. Ведучий пропонує дітям передати уявну посмішку з рук у руки по колу, посміхаючись один одному і промовляючи до свого сусіда що-небудь приємне і хороше.

 

Вправа „Добре серце”.

 

Мета: розвиток навичок спілкування, групової взаємодії”.

 

Ведучий розташовує дітей у формі уявного серця, пропонує дітям по черзі передавати мотузок або клубок ниток, говорячи при цьому компліменти один одному. У ході гри з’єднується мотузок, який кладеться на підлогу. Ведучий пропонує подивитись на фігуру і сказати, що вона їм нагадує, що вони відчувають.

Аби адаптація до дитсадка була легкою

• Розкажіть дитині про своє дитинство й особливо про те, як уперше при­йшли до дитячого садка, як ви почувалися в той момент, коли пере­ступили поріг групового приміщення. Дитина пам’ятатиме про ваш до­свід і знатиме, що ви теж пройшли це випробування.
• Прислухайтеся до перших вражень дитини. Однак не поспішайте одразу її рятувати чи захищати від чого-небудь. Спочатку з’ясуйте усі подробиці.
• Намагайтеся всіляко налаштувати дитину на «зворотний зв’язок» — ненав’язливо розпитуйте її про все, що відбувалося впродовж дня. Якщо хочете дати пораду, згадайте себе в дитячому віці й розкажіть їй, як з тими чи тими неприємностями боролися ви. Утім в жодному разі ні на чому не наполягайте й не тисніть на дитину.
• Розмовляйте з дитиною її мовою — просто, короткими фразами, добира­ючи ті слова, які вона зможе зрозуміти, особливо, коли щось радите їй.

• Помалюйте разом або зліпіть щось з пластиліну. Організуйте вдома творчу виставку про перші тижні перебування в дитячому садку. Якщо дитина хоче часто говорити про намальоване, наберіться терпіння й слу­хайте.
• Влаштуйте дитині кількаденні канікули, якщо вона скаржиться, що вто­милася від дитячого садка й дітей.
• Підтримуйте зв’язок з вихователями.
• Не сваріть дитину за невдачі й промахи, проявіть мудрість. Малюк лише здобуває власний життєвий досвід, а тому без помилок не обійтися.
• Не оцінюйте, не критикуйте, не порівнюйте свою дитину з іншими ді­тьми. У них різні долі, їх виховують різними методами.

Як справлятися з небажаною поведінкою дитини дошкільного віку

Пропонуємо вам, друзі стислу програму для батьків та вихователів дітей дошкільного віку від Керол Суттон під назвою: “Як справлятися з небажаною поведінкою дитини?”. Мета цієї програми: знайомство батьків з методом заохочення дітей для покращення поведінки та отримання деяких теоретичних основ поведінкової терапії.

Визначення і спостереження поведінки.

Крок 1: Визначення поведінки. Що такого ваша дитина робить і каже, що ви називаєте це непослухом?

Крок 2: Спостереження поведінки. Реєстрація в наступні дні тижня всіх проявів бажаної та небажаної поведінки:

• Які зі складних поведінок дітей дошкільного віку, можуть бути наслідком відсутності навичок формування і виконання вимог?
• Що доброго для дитини й батьків може принести визначення бажаної та небажаної поведінки?
• Що доброго для дитини й батьків може дати спостереження та запис всіх обраних до зміни аспектів небажаної поведінки та відповідних до них аспектів бажаної поведінки?

Крок 3: Механізм закріплення поведінки.

• Поведінка бажана + посилення (нагорода) = більше бажаної поведінки
• Поведінка бажана + відсутність посилення (гасіння)= менше бажаної поведінки
• Небажана поведінка + посилення (нагорода) = більш небажана поведінка
• Небажана поведінка + відсутність посилення (погашення) = менше небажаних реакцій

Зміна реакції батьків. Увага до позитивної поведінки зміцнення цієї поведінки.

Ігнорування поганої поведінки або звернення на погану поведінку якомога менше уваги.

Крок 4. Зміцнення позитивної поведінки.

Для того, щоб дитина могла вчитися бути „хорошою” вона повинна знати:

• Що робити?
• Як це робити?
• Коли це робити?

Діти вчаться швидше, коли вони отримують чіткі, прості команди та похвали за те, що роблять.

• Хвалити дитину кожен раз, коли робиться запис в графі позитивної поведінки.
• Інформація про те, за яку конкретну поведінку хвалиться дитина, наприклад: “Бьянка, ти зробила те, про що я просила. Я так рада за тебе “.
• Якщо поведінка повторюється неодноразово похвала може супроводжуватися ще один маленьким призом.
• Якщо немає ніякої позитивної поведінки ви повинні знайти три причини, щоб хвалити дитину кожен день.

Крок 5. Збагачення знань про нагороди.

Досвід вчить, що соціальні нагороди важливіші за речі.

Соціальні винагороди це:

• обійми,
• посмішка,
• хвалити дитину за конкретну поведінку,
• позитивні оцінки „дуже добре”, „відмінно” тощо.

Що ще може бути соціальною нагородою?

Конкретні події та речі, наприклад:

• книги, комікси,
• печиво,
• екскурсія,
• маркери, марки, дрібні монети,
• маленькі іграшки

Про що потрібно пам’ятати, застосовуючи «призи»?

1. Підбір винагород, які подобаються дитині.
2. Нагородження негайно після того як відбувається поведінка, яку ми хочемо посилити.
3. Корисно включати дітей в оцінку їх прогресу. Це дає дитині відчуття, що може сама контролювати свою поведінку і заохочує її для самоконтролю.

Прим.редакції. Якщо у дитини є найулюбленіша річ, заради якої дитина готова на усе, але яка може викликати надмірне емоційне перевантаження, не використовуйте її як винагороду. Використовуйте як винагороду речі, які стоять «на другому місці».

Ігнорування поганої поведінки або звернення на неї якомога менше уваги.

1. Не звертати увагу на погану поведінку до тих пір, допоки це можливо.
2. Залишати дитину, наскільки це можливо, без глядачів тоді, коли вона кричить, або знаходиться в стані контрольованої дитиною істерики. (Прим. редакції. Не робіть цього, якщо дитини може проявляти сильну самоагресію, або коли знаходиться в стані неконтрольованої істерики)
3. Показати дитині, що ми сприймаємо серйозно, те, про що ми говоримо, наприклад, ви можете стояти поруч з дитиною і повторити команду голосно і рішуче, але без крику.
4. Забезпечення сумісності вербального та невербального послання.
5. Оцінка, відразу після припинення поганої поведінки.

Відокремлення – метод ігнорування складної поведінки дітей.

Одним з найцінніших нагород є увага до дітей, яку ми фокусуємо на них. Так, одним з найбільш ефективних покарань – тимчасово не звертати увагу на дитину. Відокремити – це помістити дитину в безпечному, але нудному місці: в кутку кімнати, в коридорі або в будь-якому іншому місці, де ніхто не звертає на це уваги. Відокремлення має тривати 4 хвилини.

Правила  методу:

1. Дитина повинна бути попереджена про те, що і чому ми збираємося робити.
2. Якщо вона не зупиняється, наприклад, кричати – відокремлюємо її. Діємо м’яко, але твердо.
3. Дитина має бути проінформована, що не може повернутися на інших, поки не почує дзвоник що пройшло 4 хвилини, і поки не перестане кричати.
4. Людина, яка відокремила дитину, повинна привести її назад через 4 хвилини.
5. Якщо дитина після повернення знову починає істерику, її слід відразу ж відправити назад ще на 4 хвилини.

Якщо ви вирішили використовувати цю процедуру, необхідно робити це завжди, коли небажана поведінка з’являється.

1. Не дискутуйте з дитиною під час процедури.
2. Забороняється відсилати дитину в місце, яке викликає у неї занепокоєння.
3. Не впадайте у відчай, якщо ситуація погіршиться перш ніж щось зміниться в кращу сторону.

Ігнорування та відокремлення – це різновиди соціального покарання. Можна використовувати конкретні покарання. Конкретні покарання – це, наприклад, позбавлення можливості виконання будь-якої діяльності (наприклад, перегляду телевізора).

До соціальних покарань, зокрема, відносяться: невдоволення; критика; ізолювання дитини; підняття голосу (Прим.редакції. Батьки, контролюйте себе, не кричіть, не використовуйте образливих та грубих слів, не впадайте в істерику, будьте спокійними.); ігнорування.

Про що потрібно пам’ятати, застосовуючи покарання?

Діти реагують дуже по-різному на різні покарання. Дуже важливо, щоб дитина зрозуміла, що покарання – це реакція на конкретну поведінку. Критика повинна стосуватися поведінки, а не людини. Наприклад: “Мені неприємно, коли ти кричиш”. Дисципліна завжди засновується на взаємній любові і повазі.

Наслідки надмірного покарання і биття дітей дуже травматичні. Ніколи не використовуйте такі засоби, бо вони приводять до:

• Страх перед лицем покарання-уникнення контакту.
• Відрази до людини, що покарала.
• Сліпий послух, а не розуміння і прийняття етичних принципів.
• Поганий приклад.
• Уникнення покарання шляхом брехні, надаючи помилкові обіцянки.

Нагороджувати або карати?

Дослідження показують, що діти краще реагують на нагороди. Вони стають  щасливішими, коли чують чіткі команди та похвалу за  виконання. Тому ми повинні намагатися “ловити” дітей на позитивній поведінці.

Що батькам не дає хвалити свою дитину ?

• Переконання, що діти повинні поводити себе «добре» без похвали.
• Переконання, що винагорода дитини-це форма хабарництва.
• Батьки самі не чули похвали у своєму дитинстві і самі відчувають себе ніяково коли потрібно хвалити дітей.
• Забудькуватість.

Як уникнути клопоту?

1. Правила повинні бути ясними та послідовними.
2. Батьки й вихователі повинні вчити дитину тому самому.
3. Батьки повинні підтримувати один одного в забезпеченні дотримання вимог, щоб дитина не використовувала їх розбіжні погляди.
4. Повідомлення батьків повинні бути передані рішуче.
5. Необхідно зосередити увагу дитини на тому, що до неї говорять.

Як стати рішучим?

Якщо дитина не звертає уваги коли до неї говорять, корисно:

• тримати за плечі при наданні команди,
• підтримувати зоровий контакт,
• надавати команду спокійно, але чітко і рішуче,
• запитати повторити те, що почула дитина.

Ігри та вправи для дітей, які мають особливості в поведінці

 

 

Для всіх дітей:

1. “Посмішка по колу” – діти стоять у колі та по черзі посміхаються сусідові з правого боку, а потім – з лівого. Можна промовляти “Вітаю”.

2. “Назви лагідно ім’я сусіда” – кожен учасник називає лагідно сусіда, який стоїть праворуч. І так по черзі, стоячи у колі.

3. “Малюємо себе” – дитині пропонується намалювати себе зараз і в минулому. Запитайте дитину, що їй подобається і не подобається в собі.

4. “Чарівний мішечок”. В мішечок “викидається” усе негативне – злість, образи, страх, сум. Потім викидається і сам мішечок. Варіант гри: з “чарівного мішечка” діти можуть взяти собі позитивні емоції, які вони забажають.

5. “Компліменти” – по черзі діти говорять один одному компліменти, бажано говорити добрі слова про риси дитини, а не про її зовнішній вигляд.

6. Вправи на дихання: “Хвилі”, “М’ячі”, “Спортсмени” та інші.

7. Пальчикові ігри ( особливо корисні перед уроками, де є письмо ).

8. Психологічні етюди на різноманітну тематику з використанням музики.

9. “Кричалки” – діти повинні запам’ятати, що на певний колір “сигналу” потрібно зробити відповідну дію. На жовтий – мовчати, на зелений – плескати в долоні, на червоний – покричати.

10. Веселі фізкультхвилинки, фізкультпаузи.

 

Ігри для гіперактивних дітей

1. “Зоопарк” – кожна дитина зображує свою тваринку, інші відгадують, кого вона зобразила. Після того, як усіх впізнали, всі “тваринки” стрибають, кричать, гарчать і т. ін.

2. “Дзеркало” – дорослий показує рухи, а діти їх повторюють.

3. “Спостережливість” - діти запам’ятовують зовнішній вигляд один одного, а потім закривають очі, дорослий за цей час щось змінює на дітях. Діти відкривають очі та пригадують, що змінилося.

4. “Малюнок удвох” – діти діляться на пари, виконують малюнок удвох, тримаючись за один олівець та малюючи на одному аркуші паперу.

5. “Помічник на день” – обирається гіперактивна дитина, яка на протязі дня  повинна спостерігати за дітьми, допомагати їм вирішувати конфлікти, приходити на допомогу слабшим, розважати сумних і замкнутих дітей.

6. “Заборонене число”  - діти стоять у колі, домовляються про заборонене число або числа ( наприклад, 3, 7, 12 ). Потім починають лічбу по черзі і на кого припадає заборонене число, та дитина його не називає, а називає слідуючи число за ним число.

 

 

 

Ігри для агресивних дітей

1. Ліплення з пластиліну ( можна з подальшим руйнуванням виліплених фігур ).

2. Ігри з піском – з подальшим руйнуванням, виплескуючи негативні емоції.

3. Зображення у малюнках своєї злості, гніву та подальше знищення малюнків.

4. “Зморшки” – діти виконують цю вправу перед дзеркалом, помічаючи, яке негарне зле обличчя.

5. “Чарівність” – формування дружніх стосунків. Дітям пропонується написати таємну записку декільком однокласникам, в яких описуються їхні риси чарівності. Якщо агресивній дитині ніхто не написав, педагог сам повинен написати таку записку.

 

Ігри для тривожних та сором’язливих дітей

1. “Хто я?” – діти по черзі намагаються назвати якомога більше відповідей на запитання “Хто я?” з метою опису себе, використовуючи характеристики, риси, інтереси й почуття. Кожне речення починається з займенника “Я”: “Я – хороша людина”, “Я – людина, що займається спортом” ...

2. “Мій подарунок” – діти по черзі дарують подарунки один одному, зображуючи їх за допомогою міміки та жестів, рухів. Тому, кому дарують подарунок, повинен відгадати, що це за подарунок.

3. “День народження”. Аналогічні грі “Мій подарунок”, але всі подарунки даруються сором’язливій дитині, яка повинна їх відгадати.

4. “Покажи казку” – за допомогою міміки та жестів, можна підгрупами.

5. “Закінчи речення” ( підняття самооцінки ):

·        Я хочу ...

·        Я вмію...

·      Я зможу...

                          Як виховати толерантну особистість в сім’ї

  Люди часто відстоюють свої переконання, що лише їхні власні смаки, думки, настрої – правильні і гідні. А ті ж, хто їх не поділяє, – не варті доброго ставлення. Втім пофантазуймо: уявіть, що ви потрапили до міста, всі мешканці якого думають однаково, однаковим бачать довкілля, мають однакові смаки й у всьому погоджуються один з одним. Чи багато олівців вам потрібно, щоб змалювати таке життя? Чи хотіли б ви жити в такому місті, з такими людьми?. Відповівши «ні» на це запитання, мусимо визнати: життя надзвичайно розмаїте, всі ми не схожі один на одного і, щоб мирно співіснувати, нам треба миритится з цим розмаїттям, тобто бути толерантним.

 Толерантність дає людям можливість жити разом навіть за відсутності приязні, поваги та любові. Вона допомагає зберігати певну дистанцію між людьми та запобігти вааємним образам.

Протилежністю толерантності є нетерпимість, небажання і невміння терпіти інших. Уявіть, які наслідки може мати нетерпимість у відносинах між людьми. Прикладом нетерпимості є бійки болільників футбольних команд після завершення матчу, сутички під час політичних мітингів та демонстрацій. Про ці приклади ми кожного дня дізнаємося з випусків новин. Нетерпимість – це зло, яке, на жаль, дуже важко подолати. Нешанобливе ставлення призводить до розладу у спілкуванні, бо у спілкуванні потрібне почуття шани, прихильне ставлення, признання чиїхось заслуг. Поруч з нами люди, які від нас відрізняються, мають інші погляди, манери, традиції, звичаї. Щоб подолати прояви нетерпимого ставлення до інших треба знаходити в людях їх найкращі риси і сторони, зрозуміти, чому вона так себе поводить, чим відрізняється від інших. Знайти в неї те, чого зможеш навчитися ти і що схоже с тобою, а що відмінне. Ніколи не критикувати і не засуджувати, дивитися тільки в очі, посміхатися, не ставити себе вище за іншого, полюбити в іншому себе. Тоді і до тебе будуть так відноситися. Треба не забувати золоте правило спілкування: « Поводься з іншими так, як би ти хотів, щоб поводились з тобою». У кожного народу є своя культура, і людина цю культуру має поважати. Не можна поважати іншу культуру, не поважаючи свою, і навпаки. Без толерантного ставлення не відбудеться «розкоші» людського спілкування. Треба вчитися долати прояви нетерпимості. Треба оцінювати свою поведінку з позиції толерантності, бо бути толерантним – це ознака вищої гідності людини.

Толерантність – це:

•  терпимість;

•  пошана права бути “іншим”;

•  неспричинення шкоди “іншому”;

•  взаємозалежність всіх від кожного і кожного від всіх.

 Сьогодні ми поговоримо з вами про те, що є основними складовими щастя сім’ї. У народі говорять: щасливий той, хто щасливий вдома. Є така притча. Поселив Бог жінку і чоловіка в полі. Навчив їх будувати курінь. Дав чоловікові лопату, а жінці жменю зерна: “Живіть і продовжуйте рід людський. Прийду через рік, погляну, як тут у вас.” Наступного року приходить Бог рано вранці на сході сонця. Бачить: сидять чоловік і жінка біля куреня, перед ними дозріває хліб на ниві, поряд з ними колиска, а в ній дитя. А чоловік і жінка дивляться то на небо яскраво-червоне, то на очі один одному. У ті миттєвості, коли їх очі зустрічалися, Бог бачив в них якусь невідому силу, незбагненну для нього красу. Ця краса була прекрасніша за небо і сонце, землі і пшеничного поля, найпрекрасніша, що зліпив і змайстрував Бог.

Краса ця до того потрясла, здивувала, приголомшила Бога, що він сказав: “Як же так? Я зліпив людину з глини і вдихнув в неї життя, але не зміг створити такої краси. Звідки ж вона узялася і що таке краса? Це любов! Саме вона з’єднала ваші долі в одну. Це любов! Це вона дала життя вашим дітям. І саме завдяки любові у вас створилася здорова, міцна, дружна сім’я. Ось це і є щастя!”

Пригадаєте свою сім’ю. Уявіть її веселою і всміхненою. А тепер спробуйте змалювати членів сім’ї за яким-небудь заняттям.  Пригадайте ситуацію, коли Ви причинили неприємності в сім’ї. Із закритими очима прокрутіть її, як фільм. Переробіть її в таку, щоб вона Вам подобалася, адже крім родинних зв’язків родину  об’єднує турбота один про одного, допомога один одному, терпіння. “Дружну сім’ю і горе не бере” .

Дуже важливо в сім’ї і в будь-якому колективі дотримувати 4 правила толерантного спілкування:

•  Бути завжди уважним.

•  Бути терпимим в спорі і аргументувати свою думку.

•  Бути гуманним і милосердним.

•  Не ображати співбесідника.

          

                                          Аби дитина не боялася

• Не соромте і не засуджуйте дитину, якщо вона чогось боїться. Не порівнюйте її з іншими, «сміливими», дітьми. Не змушуйте перебороти свій страх. Покажіть дитині, що ви її розумієте, приймаєте і любите такою, якою вона є.

• Навчіть дитину не боротися зі своїм страхом, а по-іншому до нього ставитися. Розкажіть про об’єкт її побоювань: як він побудований, влаштований, звідки береться тощо.
• Не лякайте дитину словами на кшталт: «віддам тебе чужому дядьку», «прийде Баба-Яга», «собака вкусить» тощо. Не зачиняйте саму в темній кімнаті.

• Розберіться із власними страхами — страх їздити в ліфті, боязнь собак тощо. Ви можете «заразити» ними дитину. Під час спілкування із нею намагайтеся поводитися впевнено.
• Не дозволяйте дитині проводити забагато часу біля телевізора та за комп’ютером. Обмежте перегляд мультфільмів, фільмів, читання книжок і гру в комп’ютерні ігри, які містять жорстокі сцени або в яких діють агресивні персонажі.
• Під час спільного читання казок, перегляду мультфільмів тощо разом із дитиною «перетворюйте» злих казкових персонажів на добрих.
• Встановлюючи для дитини те чи те обмеження, висловлюйте його без тиску, по-дружньому.
• Заздалегідь готуйте дитину до відвідування школи. Розповідайте їй про навчання, цікаві спогади зі свого шкільного життя.
• Частіше хваліть дитину. Однак лише за реальні заслуги. Це дасть змогу підвищити її самооцінку.
• Щодня виділяйте час для спілкування з дитиною. Адже ваша присутність забезпечує їй відчуття безпеки, а обійми — упевненість у тому, що її люблять. Дайте дитині змогу ділитися власними секретами, тривогами, просити поради.

Ігри для дітей

Гра „Плутанина”

Гра для кількох дітей. Вони стають в коло, закри­вають очі і, витягнувши вперед руки, сходяться в центрі. Правою рукою кожна бере за руку будь-яку іншу дитину, ліва залишена для того, щоб за неї хтось узявся. Після цього всі відкривають очі. Доро­слий допомагає дітям у тому, щоб за одну руку взя­лася тільки одна дитина. Таким чином утворюється плутанина. Завдання дітей – розплутати, не відпус­каючи рук.

У цій грі добре використовувати веселу, бадьору музику.

 

Гра „Ведмедики”

 

Дитина перетворилася на маленьке ведмежа. Воно лежить у барлозі. Подув холодний вітер і проник у барліг. Ведмежа замерзло. Воно зіщулилося у ма­ленький клубочок – гріється. Стало спекотно, вед­межа розгорнулося й загарчало.

Дорослий розповідає дитині про ведмежа, а та зображує його рухи. Вправа розрахована на ро­зслаблення м'язів.

 

Гра „Насос і м’яч”

Гра може проводитися у групі й індивідуально. Один з учасників (можливо, дорослий) стає насо­сом, інші – м’ячами. Спочатку „м’ячі” стоять, обм’яклі усім тілом, на напівзігнутих ногах. Корпус нахилений вперед, голова похилена. Коли „насос” починає надувати „м’ячі”, супроводжуючи свої дії звуком, діти починають розпрямлятися, надимають щоки і піднімають руки. „М’ячі” надуті. Ведучий витягає шланг насоса з „м’ячів”. Діти з силою відтворюють звук „ш-ш-ш-ш”, повертаючись у вихідне положення. Насосом може бути й дитина.

Бажано, щоб при проведенні цих ігор і вправ у кімнаті звучала неголосна музика. Важливо, щоб настрій музики збігався з характером вправ. Музич­ний супровід сприяє створенню і підтриманню емоційного фону. Рекомендується навчити дітей для набуття ними досвіду спілкування із власним тілом простим навичкам м’язового розслаблення.

 

Гра „Іноземець”

До вас на гостину приїхав іноземець, який не знає української мови, а ви не знаєте тієї мови, якою ро­змовляє він. Запропонуйте дитині поспілкуватися з ним, показати йому свою кімнату, свої іграшки, за­просити пообідати, звичайно, усе це без слів.

 

Гра „Зобрази казку”

Грають дві команди (або дві дитини). Одна команда замислює якусь відому казку або мультфільм і намагається зобразити її без слів. Інша ж група повинна здогадатися, яка це казка і хто ко­го зображує. Завдання можна ускладнити тим, що з допомогою міміки і пантоміміки зображувати не тільки героїв, а й речі, які їм належать.

У цій грі важливо спочатку домовитися про спільне демонстрування казки, а потім вже коорди­нувати свої дії один з одним без слів.

 

Гра „Зіпсований телефон”

Це мовна гра для кількох учасників. Діти сідають в одну лінію. Перша дитина задумує слова. Завдан­ня — передати це слово по вервечці якомога швид­ше, говорячи пошепки на вухо один одному. В кінці гри перший і останній учасники проголошу­ють перший варіант слова і те, що почув останній. Діти порівнюють, наскільки змінився зміст слова. Можна простежити ті зміни, які відбувалися при передачі слова. Для цього кожна дитина повідо­мляє, що їй почулося.

Ця гра спрямована на розуміння важливості пра­вильної грамотної мови для спілкування із співбесідником.

 

Гра „Піктограми”

а) Для цієї гри необхідно виготовити набір карт-пікторагм. Піктограми – це зображення облич лю­дей у різному емоційному стані. Вам знадобиться два набори карток – один цілий, другий – нарізаний.

Дітям дається набір шаблонів, вони розпізнають настрій (емоції) і дають найменування кожній піктограмі (визначають, яка людина: весела чи смутна, сердита чи добра, щаслива або збентежена). Потім пропонується інший такий самий набір, тільки розрізані шаблони перемішуються між собою. Дітям пропонується допомогти людям, знайти й зібрати їхні фотографії.

б) Після визначення настрою кожної піктограми діти розбиваються на пари. Кожен учасник має свій набір піктограм. Один учасник бере піктограму і, не показуючи її другому, називає настрій, який на ній зображено. Другий повинен знайти картинку, заду­ману його партнером. Після цього дві вибрані кар­тинки порівнюються. При неспівпаданні можна попросити дітей пояснити, чому вони вибрали ту чи іншу піктограму для визначення настрою.

Ця гра спрямована на тренування вміння розпізнавати емоційний стан за мімікою.

 

Гра „Мімічна гімнастика”

Дитині пропонується виконати ряд вправ для мімічних м’язів обличчя. Наморщити лоба, підняти брови (подив). Розслабитися. Зберегти лоба гладеньким протягом однієї хвилини. Звести брови, насупити (сердитий). Розслабитися. Повністю ро­зслабити брови, закотити очі (а мені все одно – байдужість). Розширити очі, рот відкритий, руки стиснуті в кулаки, все тіло напружене (страх, жах).

Розслабитися. Розслабити ніздрі, зморщити носа (гидливість, вдихаю неприємний запах). Розслаби­тися. Стиснути губи, примружити очі (презирливість). Розслабитися. Усміхнутися, підморгнути (весело, он я який!).

Мета гри – вивчення міміки обличчя і пов’язано­го з ним емоційного стану людини, тренування ви­разної міміки.

 

Гра „Чарівний мішок”

Перед цією грою необхідно обговорити з дити­ною, який у неї зараз настрій, що вона відчуває, можливо, вона ображена на когось тощо. Потім ди­тині пропонується скласти у чарівний мішок усі не­гативні емоції: злість, образу, сум тощо. Цей мішок з усім поганим, що в ньому є, викидається. Можна запропонувати викинути його самій дитині. Добре, якщо дорослий також складе до цього мішка й власні негативні емоції.

Можна використовувати ще один „чарівний” мішок, з якого дитина може взяти собі ті позитивні емоції, які вона бажає.

Гра спрямована на усвідомлення свого емоційно­го стану і вивільнення від негативних емоцій.

 

Гра „Малюємо емоції пальцями”

Дитині пропонується намалювати свої емоції пальцями. Для цього необхідно використати скля­ночки з гуашевою фарбою. Можна намалювати свій настрій за допомогою пальців.

Гра спрямована на висловлення усвідомлення свого емоційного стану. У цьому випадку не важли­во, чи буде сюжетний малюнок. Можливо, дитина просто намалює якісь плями, дайте їй можливість спробувати самовиразитися, відтворити свої емоції на аркуші паперу.

 

 

Гра „Музика емоцій”

Прослухавши музичний уривок, діти описують настрій музики за шкалою: весела – сумна, задово­лена – сердита, смілива – боягузлива, святкова – буденна, задушевна – відчужена, бадьора – втом­лена, спокійна – схвильована, повільна – швидка, тепла – холодна, ясна – похмура.

Ця вправа сприяє не лише розвиткові розуміння передачі емоційного стану, а й розвитку образного мислення.

 

Гра „Малюємо настрій музики”

 

Після прослуховування і обговорення характеру і настрою музики можна запропонувати дітям нама­лювати її. Це сприяє формуванню вміння вислови­ти свої почуття, враження через колір, малюнок. Перед малюванням обумовлюється, яка фарба (колір) відповідає якому настрою.

 

Гра „Хто я?”

Діти по черзі намагаються назвати якомога більше відповідей на запитання „Хто я?”. З метою опису себе використовуються характеристики, риси, інте­реси й почуття, і кожне речення починається з за­йменника „Я”. Наприклад: „Я дівчинка”, „Я – лю­дина, що займається спортом”, „Я хороша людина” тощо. Дорослий стежить за тим, щоб діти не повторювали те, що говорили попередні діти, а описува­ли саме себе.

Ця гра дає дітям можливість поглянути на себе ніби з різних боків, розширити уявлення про себе.

  

Гра „Склади оповідання”

Дитині пропонується скласти оповідання на тему, яку може запропонувати дорослий, або на тему, яку дитина обере сама. Теми можуть бути такими: „Я люблю, коли...”, „Мене турбує...”, „Коли я злий...”, „Коли мені погано...”, „Коли мене ображають...”, „Чого я не можу...”, „Я боюся...”.

Важливо, щоб дитина давала не лаконічну відповідь, а повну, розгорнуту оповідь. Потім ці оповідання можна програти, причому, у головній, ролі має бути сам оповідач. Разом з дітьми можна придумати шляхи виходу з цих ситуацій і також програти їх.

 

Гра „Склади оповідання”

Дорослий звертається до дитини: „Давай-но сяде­мо зручніше, розслабимося і закриємо очі. Послу­хаємо, що відбувається навколо і всередині тебе. Уважно прислухайся до своїх відчуттів... Що ти за­раз відчуваєш, чого хочеш? Що ти почув?”. Дитина ділиться своїми враженнями.

Ця вправа розвиває концентрацію уваги, сприяє зверненню уваги на себе, на свої відчуття.

 

Гра „Зоопарк”

Діти перетворюються на тварин, на тих, на кого забажають самі. Спочатку всі сидять за стільцями („у клітках”). Кожна дитина зображує свою твари­ну, інші вгадують, кого вона зображує. Після того, як усіх „упізнали”, „клітки” відкриваються і „звірі” виходять на свободу: стрибають, бігають, кричать, гарчать.

 

Вправа „Країна плям”

Ця вправа може бути як індивідуальною, так і гру­повою. Перед дітьми кладеться великий аркуш па­перу, на якому вони повинні намалювати плями: кольорові, будь-якої величини і форми. Потім дітям пропонується спробувати роздивитися в плямах якусь картинку, вигадати казку про побачене.

 

Вправа „Малюємо себе”

Дитині пропонується кольоровими олівцями на­малювати себе зараз і в минулому. Обговоріть з нею деталі малюнка, в чому вони відмінні. Запитайте дитину, що їй подобається і не подобається в собі.

Ця вправа спрямована на усвідомлення себе як індивідуальності, усвідомлення різних сторін свого характеру. Це корисно для визначення того що змінилося в дитині порівняно з минулим і що ще хотілося б змінити.

Вправа „Країна Х” (колективний малюнок)

Ця вправа передбачає спільне малювання дітей на великому аркуші паперу. Дітям пропонується разом придумати свою країну, дати їй назву і намалювати. Кожна дитина малює на спільній картині те, що хо­че. Дорослий також може брати участь у спільному малюванні.

Ця вправа дає можливість кожній дитині брати участь у спільній діяльності, допомагає побачити, яке місце займає дитина в групі. Вона також допо­може закріпити наочно ті знання, які дитина одер­жує в школі на заняттях або в дитячому садку.

 

Цикл бесід „Кого ми називаємо добрим

(чесним, ввічливим тощо)”

 

З дітьми обговорюються деякі людські якості, які сприяють ефективному спілкуванню. Разом з дітьми виробляються правила того, як розвинути в собі ці якості.

а) Доброта.

Правила доброти:

- допомагати слабким, маленьким, хворим, ста­рим, тим, хто потрапив у біду;

- прощати помилки іншим;

- не бути жадібним;

- не заздрити;

- жаліти інших.

б) Чесність.

З дітьми обговорюються такі теми: „Чи важко бу­ти чесним?”, „Як дотримати свого слова?” тощо. Правила чесності:

- сказав – зроби;

- не впевнений – не обіцяй;

- помилився – визнай;

- забув – попроси пробачення;

- говори те, що думаєш;

- не можеш сказати правду – поясни чому;

- не видавай чужу таємницю.

в) Ввічливість.

Правила в і ч л и в о с т і:

- ввічливість – уміння поводити себе так, щоб іншим було приємно з тобою;

- будь завжди привітний: вітайся при зустрічі, дя­куй за допомогу, відходячи – попрощайся;

- не примушуй за тебе хвилюватися, ідеш – ска­жи, куди йдеш і о котрій годині повернешся;

- не капризуй, не бурчи. Твоє капризування може зіпсувати настрій іншим.

Зміст бесід можна закріплювати в сюжетно-роле­вих іграх („Школа”, „Дочки-матері”, „Лікарня” то­що). Обговоріть, які складності виникали під час ігор, з порушенням яких правил вони були пов’язані.

 

Вправа „Поводир”

Вправа виконується в парах. Спочатку ведучий водить веденого з пов’язкою на очах, відчуваючи почуття керівництва і відповідальності за його без­пеку. Потім діти обмінюються ролями.

Ця вправа розвиває почуття відповідальності за іншу людину, довіри один до одного. Докладніше вона буде описана у розділі „Дитина з порушенням самооцінки”.

 

Програвання ситуацій

Для дітей буде цікаво й корисно розігрувати різні ситуації. Це можуть бути ситуації з реального жит­тя, приміром, конфлікт, що виник у грі, або запро­поновані дорослим, але теж близькі до реальних, наприклад: „Ти посварився з другом, а тепер хочеш помиритися”, „Ти приніс до дитячого садка апельсин, а твій друг сьогодні не має нічого смачненько­го”, „Ти прийшов на дитяче свято, де нікого не знаєш. Познайомся з дітьми” тощо.

Вправи й ігри, описані у цьому розділі, сприяють розвиткові згуртованості групи, організації спільних дій. Вони також розвивають почуття спільності і сприяють встановленню у групі атмосфери довіри і безпеки, формують уважне і дбайливе ставлення один до одного. Слід відзначити, що діти самі фор­мулюють ті правила, які допоможуть їм ефективно спілкуватися (дружби, ввічливості тощо). Поступово в ході ролевих ігор можна розпочати використову­вати такі прийоми:

- створення обстановки, що відповідає грі;

- обмін ролями – діти під час гри обмінюються ролями, що дає можливість стати на точку зору іншого, відчути його переживання;

- дзеркало – після гри діти прагнуть якомога точніше зобразити позу, звички, типові вирази об­личчя тієї чи іншої дитини.

У грі необхідно звернути увагу на взаємодію дітей, а також на можливі причини виникнення тих чи інших проявів.

          «Кусюча» проблема, або Як відучити дитину кусатися

Ситуація, коли хтось із дітей у групі починає кусати інших дітей, а подекуди й дорослих, виникала в роботі чи не кожного вихователя. Хтось намагається самостійно розв’язати проблему, зосереджуючи весь свій педагогічний досвід, а хтось одразу звертається за порадою до практичного психолога: «Зробіть із ним щось, він кусається». Тож поміркуймо, як практичний психолог має допомогти вихователям, відучити «кусючок» від поганої звички і заспокоїти батьків покусаних дітей?

Звісно, кусаються не всі діти, а лише деякі. Проте відучити дитину від цієї поганої звички дуже непросто в будь-якому віці. Аби віднайти шляхи подолання такої поведінки, спершу маємо зрозуміти, чому діти кусаються.

Першопричини кусання

Укуси дво-, трирічної чи трохи старшої дитини доволі сильні й болючі. Тож батьки й педагоги активно шукають шляхи подолання цієї проблеми. Однак, коли кусається малюк у віці 9-15-ти місяців, батьки здебільшого просто усміхаються. Проте й така поведінка має свої причини. Першою причиною є те, що малюк у психологічно напруженій, стресовій ситуації переключається на давню й сильну харчову реакцію — починає смоктати чи жувати, а ці обидві дії починаються з укусу. Такою поведінкою малюк інстинктивно захищає себе від надмірного емоційного напруження. До того ж переключення загальмовує негативні емоції, що виникли в дитини. Другою причиною кусання в цьому віці є активне пізнання світу за допомогою рота — найпершого органу пізнання.

Однак є небезпека, що такий спосіб зняття тривоги або спілкування зі світом міцно зафіксується в поведінці малюка. Аби цього уникнути, батьки мають щодня демонструвати йому свою любов і підтримку, а також розвивати руки дитини та навчати її пізнавати світ за допомогою ручного обстеження.

Чому діти вдаються до кусання

Майже всі випадки кусання дітей у ранньому чи молодшому дошкільному віці є проявом:

• потреби в емоційній підтримці з боку дорослого;
• цікавості;
• захисту або нападу під час спілкування з однолітками.

Потреба в емоційній підтримці

Ситуація, коли дитина кусає когось, аби привернути увагу батьків, під час аналізування у дорослій аудиторії здебільшого викликає подив. Але натомість дорослим варто бути уважними до дитячої поведінки, щоби вчасно й адекватно змінити ситуацію спілкування з дитиною.

Батьки привели Максимка до дитячого садка у два роки вісім місяців. Процес адаптації минув майже без ексцесів. Однак приблизно за п’ять місяців хлопчик раптом почав кусати дітей у групі. Також вихователі помітили, що ввечері, коли батько приходив забирати Максимка, той починав плакати, по кілька раз перепитував, чи залишалась мама вдома, жалівся, що батьки не забирають його з дитячого садка раніше. Якщо ж вихователі скаржилися на поведінку хлопчика, він пильно дивився на батька, а коли той переводив погляд на сина — починав усміхатися. Здавалося б, дивна поведінка хлопчика: батько дивиться на нього або сердито, або засмучено, а він у відповідь радіє. Дитині цього досить, вона домоглася свого — на неї дивляться.

Дитина, яка кусається, не є злою, агресивною чи невихованою. У такий зрозумілий для себе спосіб вона лиш заявляє про своє право на щось

Зміни у поведінці Максимка пов’язані з народженням у сім’ї другої дитини. Позаяк батьки, особливо мама, тепер більше уваги приділяють немовляті. Брак уваги — любові, тепла, обіймів, спілкування з батьками змушує хлопчика повертати її у такий агресивний спосіб, як кусання. Після розмови з практичним психологом батьки зрозуміли проблему та усвідомили, що вони мають показувати старшому синові свою любов, засвідчувати її, аби Максимко зміг упевнитися в тому, що народження меншого братика не змінило ставлення батьків до нього. Батьки стали більше розмовляти із сином, цікавитися, як пройшов його день у дитячому садку, долучалися до його ігор удома, заохочували будь-яку його допомогу. Дещо змінивши режим дня Максимка вдома, мама стала знову читати йому книжки на ніч. Минув деякий час — і дорослі впевнилися, що були праві і щодо причини появи кусання, і щодо заходів з його подолання.

Та здебільшого, аби привернути увагу батьків до себе, дитина кусає своїх «домашніх».

У дівчинки сталася неприємність: розсипалася щойно збудована башта, згубилося лялькове плаття чи просто стало сумно без мами. І дитина пішла до матусі. Саме в той момент мама була зайнята: і не просто заклопотана, а захоплена процесом приготування вечері, тож не помітила як дитина зайшла до кухні. Розпачу дитини додалося: мама її не помітила. Дівчинка підійшла до мами, обняла за ногу і… вкусила. Звісно, мамина реакція була надзвичайною. Від усіх разом переживань дитина розплакалася. Довго спостерігати, як плаче її донечка, мама не змогла, тож обняла, приголубила її — і, заспокоївшись, дитина пішла продовжувати гратися. Та варто зазначити: за таких обставин дівчинка зробила дещо неправильний висновок. Тож надалі кусання в її поведінці зафіксувалося як ефективний прийом привертання маминої уваги.

Знайти адекватний спосіб розв’язання проблеми кусання у ситуації, коли воно є проявом потреби дитини в емоційній підтримці, — завдання люблячих батьків. Так, дехто з батьків грається з дитиною у гру «Кусючка»: коли дитина намагається вкусити, їй підставляють палець, а потім прибирають його, а на додаток ще й клацають зубами і кривляються. Як наслідок, сміються обоє — і дитина, і дорослий. Інші батьки наголошують на тому, що людей кусають лише злі звірі: «…бо вони за своїми зубами доглядати не вміють, тож зубки у них болять — от вони і кусаються». Отже, дитині пропонують ретельно стежити за своїми зубками. Між тим, головне завдання батьки виконали: переключили увагу дитини на інші дії та наповнили їх значимими й позитивними мотивами та емоціями.

Дворічна дівчинка могла вкусити вдома будь-кого. Мама інтуїтивно використала прийом заміни чи підміни. Його суть у тому, що замість забороненої дії дитині пропонують аналогічну. Тож коли донька намагалася вкусити когось, дорослі запитували: «Хіба можна кусати маму [тата]?», — і самі ж відповідали: «Ні, кусати можна лише сухарик. Його для цього спеціально спекли». Дуже скоро батьки лише запитували, а дівчинка вже сама відповідала: «Маму кусати не мо-о-жна-а! А лише сухарик!».

Батьки дворічного хлопчика скористалися дещо іншим прийомом — надання дії позитивного мотиву. Коли син підкрадався до когось із батьків з явним наміром вкусити, інколи навіть примовляючи: «Кусять, кусять!», — тато чи мама «не чули», «не бачили» і «не розуміли» цього. Натомість вони усміхалися дитині та казали щось на кшталт: «Ти хочеш тата поцілувати? Ах ти моє сонечко, я теж тебе радо поцілую!.. Лише треба обережно, аби зубками не зачепити, бо ж татові буде боляче». І справді, свій первинний намір дитина уже забула, обласкана, вона радісно йде гратися. Мама й тато лагідно всміхаються. Із часом хлопчик перестав кусатися, запам’ятавши головне — до батьків за обіймами й поцілунками можна прийти не лише в розпачі, а й із радістю.

Якщо ретельно проаналізувати різноманітні ситуації, коли кусання є проявом потреби в емоційній підтримці з боку дорослого, можна зробити висновок: дитина кусається, коли хоче обстояти своє право на батьківську любов.

Обстоюючи свої права чи-то на іграшку, чи-то на увагу батьків, дитина використовує найефективніший, з її погляду, спосіб. Про те, що він не зовсім прийнятний і дуже неприємний, вона не знає. Навчити дитину прийнятних у людському середовищі способів обстоювання своїх прав і бажань мають батьки.

Цікавість

Ще одна причина дитячого кусання — цікавість: «А що буде далі?». Здебільшого така поведінка дитини спровокована надзвичайно сильною реакцією першого покусаного. Дитину вразив той ефект, який спричинила її дія. Тож вона прагне або досягти його ще раз — і тоді зазвичай кусатиме лише одного члена сім’ї чи ту саму дитину в групі, або ж побачити — як реагуватимуть на таку витівку інші, і в такому разі кусатиме щоразу іншого.

Дарина у віці два з половиною роки почала кусати дітей та дорослих. Першого випадку батьки вже не пригадують, однак розповідають про те, що всі реагують по-різному на те, що дівчинка кусається: тато здебільшого сміється, бабуся свариться, і дитина уважно роздивляється обличчя людей. Коли вона намагається вкусити двоюрідних братів-близнюків, старших за неї на півроку, вони починають бігати від дівчинки по всій квартирі. Це викликає в неї захват, і вона починає бігати за хлопчаками, сприйнявши біганину як нову гру.

Байдуже ставлення дорослих до укусів лише додає азарту дитині: «Якщо ти мовчиш, значить я не сильно вкусила. Вкушу-но я сильніше». Тож практичний психолог порадив батькам змінити їхню поведінку. Усі дорослі, які живуть в одному помешканні з Дариною, мали на кожний її намір вкусити або вже на саме кусання реагувати приблизно так: строго і чітко, але спокійно, без зайвих емоцій сказати, що кусатися не можна, адже мамі/тату/бабусі дуже боляче. У такій ситуації дитина отримувала реакцію на свої дії, але не таку, на яку вона очікувала. До того ж реакція усіх дорослих була однакова. Тож дівчинці це дуже скоро набридло. Дарина перестала кусатися, бо їй стало нецікаво.

Захист або напад під час спілкування

Дорослим, а насамперед педагогам, варто пригадати, що дітям раннього та молодшого дошкільного віку властиве так зване «дієве з однолітками мовлення», або мовлення в дії.

Двоє хлопчаків не поділили машинку. Коли один з них майже заволодів іграшкою, інший вкусив його і забрав її собі. Відтоді «переможець» почав кусатися щоразу, за найменшої загрози.

Дитині у віці півтора чи два-три роки, а подекуди й у чотири, говорити доволі складно, адже її артикуляційний апарат ще недостатньо розвинений. Щоб вербально обстояти своє право на іграшку, коли одноліток намагається її відібрати, маленькій дитині треба скоординувати дії щелеп, язика, губ, пристосувати дихання. От і виходить: поки вона вимовлятиме «Не віддам!» чи «Не забирай!», то іграшку вже й забрали. Саме тому діти в ранньому та молодшому дошкільному віці віддають перевагу дієвій реалізації таких фраз: б’ють, штовхають, кусають тощо. До того ж, укусивши нападника, досягти результату значно легше — він відсмикує руку, а іграшка або інший предмет розбрату залишається в дитини. Через високу результативність такі «агресивні» дії дітей інколи можна спостерігати і в середньому, а то й у старшому дошкільному віці. До речі, стратегія нападу — «Віддай!» — має ту саму основу.

Отже, можемо зробити висновок. Дитина, яка кусається, не є злою, агресивною чи невихованою. У такий зрозумілий для себе спосіб вона лиш заявляє про своє право на іграшку. Це реакція боротьби дитини у ситуації, яка її не влаштовує. А змінити таку ситуацію дитина може лише доступними їй способами.

У ситуації захисту або нападу дитина кусає, бо ще не вміє обстоювати по-іншому свої наміри, бажання тощо. Не вміє, здебільшого, через брак досвіду поведінки за обставин, коли щось забирають, нехтуючи нею, або ж нізащо не віддають.

Як мають діяти дорослі

Помітивши ефективність кусання, дитина швидко й міцно фіксує таку поведінку як результативну. З огляду на це відучувати дитину кусатися надзвичайно складно.

Звісно, і батькам, і педагогам хотілося б, аби діти припинили кусатися миттєво — раз і назавжди. На жаль, домогтися цього не просто. Насамперед слід прийняти думку про те, що кусання дитиною однолітка чи дорослого не є проявом її агресії, та зрозуміти причини кусання. А для цього слід уважно придивитися до тих ситуацій, які завершуються кусанням, а також поведінки дитини в них.

Знайти адекватний спосіб розв’язання проблеми кусання у ситуації, коли воно є проявом потреби дитини в емоційній підтримці, — завдання люблячих батьків

Окрім цього, батькам і педагогам треба збагачувати досвід дитини варіантами розв’язання різних ситуацій, а не лише карати й картати. Нудні повчання дорослих, так само як і голосні сварки, дитина не просто не запам’ятовує — вона їх навіть не чує. Натомість вона запам’ятовує, що її образили — мама на неї кричала. Тому збагачувати досвід дітей доцільно не за допомогою розмов, а завдяки діяльнісним методам, як-от: розігрування тієї чи тієї ситуації і варіантів її розв’язання за допомогою ляльок чи казкових персонажів тощо.

І не варто панікувати — усі маленькі «кусючки» рано чи пізнополишають цю неблагородну справу.

        

        

"Вік впертості" або "Про кризу трьох років

 

Криза трьох років – одна з найяскравіших за проявами криз дитинства, яка нерідко застає батьків зненацька. Здається, ще вчора ваш малюк був милим і слухняним, а ви, вже трохи відпочивши від безсонних ночей, почали відчувати всю радість материнства (або батьківства), як раптом перед вами нове випробування – дитину як підмінили. Вона вередує, уперта, з нею важко навіть домовитися в тих ситуаціях, в яких раніше досить було просто попросити або навіть вказати на те, що потрібно робити.

Що ж сталося з гарною дитиною? Чому вона "зіпсувалася" і чи зіпсувався взагалі? Щоб відповісти на ці питання, давайте спробуємо розібратися в суті і причини кризи трьох років. У чому її сутність? Що можна вважати нормальними проявами, що проходять з часом, а що дорослі приписують цьому віку "до купи"?

Криза трьох років характеризується цілою низкою поведінкових проявів, які отримали особливу назву - "семизір’я кризи трьох років". Як ви вже здогадалися, в нього входять 7 основних симптомів цього віку. Для розуміння змісту розглянемо їх у максимальному ступені вираженості, хоча, звичайно, частина з них (а може бути і всі) будуть слабко виражені у вашої дитини.

1. Негативізм.

Якщо ви спостерігаєте, що поведінка вашого сина чи дочки йде врозріз з тим, що пропонують дорослі, то, швидше за все, ви спостерігаєте саме негативізм (прагнення робити все навпаки й суперечити дорослим). Не плутайте це з непослухом.  Неслухняною дитина може бути і в ранньому дитинстві, відмовляючись робити те, чого їй не хочеться, або продовжуючи робити те, чого дуже хочеться. На відміну від цього, негативізм – це реакція не на те, що ви пропонуєте, а фактично на вас (на дорослого) – на те, що це саме ви пропонуєте. Нерідко малюк і сам страждає від свого негативізму, адже йому іноді доводиться відмовлятися навіть від того, що йому хочеться, але що ви встигли йому запропонувати.

2. Упертість.

Якщо ви відчуваєте, що ваша дитина наполягає на чомусь не тому, що їй це дуже треба, а просто "з принципу", просто тому, що вона цього вже зажадала, то мова йде про затятості. Цю якість не варто плутати з наполегливістю, яка могла проявлятися й раніше (ми говоримо про наполегливість, коли дитина наполягає на тому, щоб було виконано її бажання, те, чого їй дійсно продовжує дуже хотітися). Як і у випадку з негативізмом, діти нерідко самі стають "заручниками" своєї впертості: вони б і раді вже погодитися з дорослим і визнати його правоту, але не можуть, так як вже сказали своє "вагоме слово".

 

3. Норовистість.

Це своєрідне дитяче невдоволення, їх нескінченні відповіді "Та ну!" на будь-які пропозиції дорослих. На що спрямована ця норовистість? Та на всі звичні рамки її дитячого життя: від усталених норм і традицій спілкування з батьками до іграшок. Дитина нібито опирається всьому, що з нею намагаються зробити дорослі, неважливо, чи вимагають вони чогось чи пробують розважити.

4. Свавілля.

Тепер маленькі дівчатка й хлопчики прагнуть все робити самі, причому так, як їм здається правильним. Напевно, ця якість менше б засмучувала батьків, якби діти цього віку більш реально оцінювали свої можливості і бралися тільки за "дитячі" справи, але, на жаль, більшість з них хочуть робити самостійно майже все (що, взагалі-то, небезпечно), і часто самі дуже переживають розчарування в своїх власних силах.

5. Протест-бунт.

У деяких родинах цей неприємний симптом кризи призводить до відчуття постійних військових дій: трьохлітка свариться з дорослими, знаходить конфлікти "на рівному місці". Може навіть виникати відчуття, що вона весь час запасається невдоволенням і негативними емоціями (що призводять до її агресивної поведінки), як гранатами на полі бою.

6. Знецінення.

Як і в кризах дорослого життя, у цій дитячій кризі все, що раніше мало цінність для дитини, може втратити її. Раптом втрачається прихильність до улюблених іграшок. Батьки перестають бути авторитетом. Правила поведінки, прийняті в сім'ї і, здавалося, вже засвоєні дитиною, раптом перестають існувати для неї. Те, чим раніше ви легко відволікали малюка, тепер оголошується ним як непотрібне. Як один із проявів знецінювання, у промові дитини з'являються погані слова, лайки, які вона починає іноді застосовувати навіть до улюблених раніше речей.

7. Деспотизм.

У сім'ях, де виховується одна дитина, ця риса нерідко призводить до картини, яку можна назвати "маленький тиран". Дитина прагне проявляти деспотичну владу над оточуючими, користуючись для цього всілякими способами і намагаючись стати "господарем становища" в будь-якій ситуації. Наприклад, вона може не відпускати мати з дому, протестувати проти присутності батька на кухні, вимагати, щоб бабуся принесла фломастери з сусідньої кімнати і т.п. У сім'ях, де ростуть кілька дітей, деспотизм частіше виявляється у вигляді яскравих ревнощів, оскільки брати й сестри сприймаються як люди, з якими доводиться ділити "владу".

Тепер, коли ми обговорили, як виявляється криза трьох років, давайте спробуємо розібратися в причинах її виникнення.

По-перше, до 3 років організм дитини зазвичай досягає достатнього розвитку для того, щоб малюк міг бути самостійним. Його пізнавальні інтереси також удосконалюються, від чого він стає "дослідником" оточуючого світу, в тому числі і своїх власних можливостей. Природним наслідком такого "дозрівання" стає бажання все робити самостійно і протест проти батьківської допомоги й заборон як

По-друге, вважається, що саме у віці трьох років "народжується" особистість дитини. Звичайно, її особистість формувалася і в ранньому дитинстві, але приблизно в цей період дитина психологічно "відокремлюється" від батьків, усвідомлює себе окремою істотою. І ось вже фраза "Я сам" надовго закріплюється в словнику дитини. Щоб підсилити своє "Я", малюк потребує незалежності, але основний конфлікт цього віку в тому, що одночасно з цим він продовжує бути залежним і відчайдушно потребує підтримки й любові дорослих. Фактично, маленькому упертюхові найбільше потрібно, щоб батьки визнали його самостійність і при цьому продовжили любити і піклуватися про нього.

По-третє, дорослим важливо пам'ятати, що часто яскраві прояви нормальної вікової кризи трьох років пов'язані з тим, що батьки вчасно не помітили того, що дитина виросла, що пора багато що змінювати у спілкуванні з нею. Наслідком цього є "революція знизу", що показує "верхам" неможливість жити за старими правилами.

Якими ж мають бути нові правила, які відповідають можливостям і потребам дитини? Як повинні поводитися батьки трьохліток, щоб не посилювати кризові прояви і випадково не закріпити їх у поведінці дитини? Отже, спробуємо розібратися з кожним зі складних для батьків проявів кризи:

1) Що робити з негативізмом?

Перш за все – зрозуміти його закономірність: щоб сформувати своє, потрібно відмовитися від "чужого" (навіть якщо воно батьківське). Пам'ятаєте фразу з пісні: "Весь світ насилля ми зруйнуємо вщент, а потім ми свій, ми новий світ побудуємо ..." На жаль, будь-яка незміцніла істота, будь то дитина або нова держава, розмірковує приблизно так, намагаючись розмежувати "своє" і "не своє". Крім того, іноді ви навіть можете використовувати стійкий негативізм дитини в своїх виховних цілях, ідучи від протилежного - наприклад, активно пропонувати їй те, що, як вам здається, їй хочеться, але що для неї шкідливо.

2) Як поводити себе з упертюхом?

Головне – не створювати ситуацію двох баранів на містку, як у народній казці. Не можна намагатися переламати дитину, тому що, показує як народна мудрість, у такій ситуації не буде переможців. Щоб сприймати ситуацію без внутрішнього роздратування й безсилої люті від такої "ірраціональної" поведінки малюка, спробуйте побачити в ній дорослішання дитини, становлення її особистості. Думаю, батькам, несхильним до диктатури, буде не так уже важко почати поважати прагнення дитини діяти на власний розсуд, намагатися мати власну думку і "тримати своє слово", хай поки в настільки безглуздих проявах.

Ви полегшите життя собі й дитині, якщо виявите гнучкість. Коли вже стане ясно, що малюк готовий погодитися, але його стримує раніше сказане ним же, спробуйте переінакшити свою пропозицію або придумати компромісний варіант. А може бути, просто залиште дитину в спокої на якийсь час, а потім покличте її приєднатися до вас. Головне, не обмежуйте гордості дитини словами типу :"Я ж казав, що ти прийдеш дивитися мультики!" Постарайтеся просто радісно вітати її, якщо вона все-таки прийняла вашу пропозицію.

3) Як приборкати норовливих?

Щоб зрозуміти суть цього явища, спробуйте пригадати свої ранні юнацькі уявлення про те, яким буде ваше доросле життя. Напевно, ви згадаєте, як відрізнялися ваші фантазії від життя вашої реальної родини, від того, як жили ваші батьки. Пам'ятаєте, як вам здавалося, що у вас все в житті буде інакше, краще, ніж у них; як те, що вони радять, виявиться просто непотрібним, тому що ви – інший і жити будете по-іншому. Згадали? А тепер зіставте ті уявлення зі своїм теперішнім життям. Щось із батьківського багажу ви все-таки взяли? У чомусь домоглися дійсно іншої якості або способу життя?

Таке протиставлення себе батькам активно відбувається, звичайно, в підлітковому віці, але ж відділення та відокремлення дитини – процес дуже тривалий, так що можете вважати норовистість в 3 роки його початком. Сподіваюся, тепер вас не лякає вічне невдоволення дитини, адже ви впевнені, що воно – частина важливого процесу її становлення? Тоді ви можете залишити свої спроби захопити і розважити її. Нехай дитина побуде наодинці з собою і займеться тим, чим хоче. Досить скоро їй стане нудно, і вона прийде до вас. Ось тоді ви запропонуєте їй все те, від чого вона відмовлялася раніше. Тільки зробіть це ненав'язливо, без зайвого ентузіазму, щоб не спровокувати відмову дитини знову.

4) Як реагувати на свавілля?

Тут необхідно шукати золоту середину, адже необмежена свобода для дитини шкідлива не менше, ніж строгі обмеження.

По-перше, постарайтеся зробити свій будинок максимально безпечним для дитини, щоб у вас було якомога менше ситуацій, коли необхідно обмежувати дитину з метою її безпеки. Причому зробити це треба задовго до 3 років, ще з того часу, коли дитина почала ходити. По-друге, надайте хлопчикові або дівчинці можливість робити самостійно все, що вони в силах зробити.

По-третє, в тому що, що маля ще не може зробити, але чому його можна навчити, допомагайте йому, але не робіть все за нього. Нехай з кожним днем додається справ, з якими воно може впоратися, зростає його впевненість у власних силах.

По-четверте, коли малюк явно хоче зайнятися не своєю справою (наприклад, попрацювати перфоратором), то саме час батькам згадати про такі особливості дитячої психіки, як підвищене переключення уваги і залучення в ігрову діяльність. В описаній ситуації можна запропонувати дитині пограти в інструмент, коли він вимкнений, або купити їй іграшковий аналог. При цьому не забувайте висловити свою впевненість, що мине не так багато часу і дитина обов'язково зможе "по правді" працювати й допомагати батькові в ремонті. А поки це - тренування.

5) Як поводитися під час сварок?

Безумовно, тут потрібні обмеження. Коли дитина обзиває матір чи батька, вона повинна розуміти, що робить щось недобре, і що дорослі сердяться. Однак не можна опускатися до рівня трьох років і починати конфліктувати з дитиною. Краще покажіть мімікою й інтонаціями або діями, що вам це неприємно й образливо. Якщо ж малюк просто скандалить, але не ображає батьків, то спробуйте озвучити його почуття: "Ти зараз сердишся на тата?" або "Ти злишся, тому що тобі не дали подивитися телевізор?" і т.п. Таким чином ви даєте дитині відчуття, що її розуміють, і вчите проговорювати свої емоції так, щоб не кривдити оточуючих. І, нарешті, не забувайте, що потрібно періодично давати дитині прийнятні способи виплеснути свою агресію: жартома побитися, покидатися подушками, побити грушу і т.п., виходячи з ситуації і місця.

6) Що робити зі знеціненням?

Більше за все в таких ситуаціях батьків зазвичай хвилює не те, що все старе знецінюється, а те, що купуються нові цінності не так швидко. Що ж, зруйнувати завжди легше, ніж створити, і часу на це потрібно менше. Але, якщо розвиток вашого малюка йде нормально, то скоро з'являться нові речі й люди, якими дитина буде дорожити. Так що не хвилюйтеся і дайте синові або дочці трохи побути таким "юним Базаровим". Коли ви відчуєте, що всі бунтарські прояви вже не мають колишньої могутності і що "розвінчана" дійсність вже в тягар самій дитині, то можете спробувати почати пропонувати їй щось нове. Наприклад, самостійно вибрати іграшку в магазині або мультфільм у відеопрокаті, знайомте його з новими людьми і т.д.

7) Як будувати своє життя з маленьким тираном?

Деякі батьки, намагаючись уникнути зайвих конфліктів в сім'ї, намагаються в усьому поступатися дитині й підкорятися її бажанням усе своє життя. Але питання в тому, як довго це може тривати, адже з доброї волі люди (у тому числі діти) рідко відмовляються від влади. А терпіння батьків не безмежне. Тому краще відразу розумно обмежувати дитину, даючи багато свободи, щоб розпоряджатися своїм часом і силами, але не часом і бажаннями інших членів сім'ї.Важливо навчитися відділяти справжні потреби дитини від тих, які, скоріше, є проявами її бажання контролювати інших. У другому випадку слід м'яко, але суворо вміти говорити дитині "ні", підкреслюючи, що дії інших у цьому випадку ніяк їй не шкодять, а значить, батьки (або інші дорослі) мають право зробити так, як їм хочеться.

 

      Рекомендації батькам щодо захисту психологічного здоров’я дитини від негативного впливу телебачення

• Рекомендації батькам щодо захисту психологічного здоров’я дитини від негативного впливу телебачення
• Не дозволяйте дитині віком до двох років дивитися телепередачі.

• Обмежуйте час перегляду телепередач дитиною віком до семи років – не більше двох годин на день.
• Визначайте в сім’ї правила перегляду телепередач, наприклад “Ні” телевізору під час їжі!”.
• Не встановлюйте телевізор у дитячій кімнаті.
• Переглядайте телепередачі разом із дитиною та обговорюйте їх: запитуйте дитину про її враження, міркування, висловлюйте свої почуття, думки, цікавтеся ставленням дитини до побаченого.
• Здійснюйте моніторинг телепередач, які дивиться ваша дитина, зокрема:

запобігайте перегляду фільмів, телепередач зі сценами насильства та еротики;

обирайте для перегляду телепередачі з позитивними персонажами.

• Аналізуйте спільно з дитиною комерційний характер телереклами, формуйте критичне ставлення до пропонованого у відеоролику. Пояснюйте дитині різницю між “хочу” і “потрібно”. Дитина дошкільного віку спроможна усвідомити, що реклама чинить певний вплив на людину, нав’язливо пропонуючи, наприклад, речі, у яких насправді потреби немає.
• Будьте відповідальною рольовою моделлю: дитина будує свою поведінку, беручи приклад насамперед із вас, зокрема й переймаючи ваші звички.
• Уникайте присутності дитини під час перегляду телепередач, що містять зміст для дорослої аудиторії.
  Вимикайте телевізор, якщо його ніхто не дивиться, бо вплив його триває.
• Домовляйтеся з рідними (чи нянею) щодо того, як наповнювати час дитини – що робити, у які ігри гратися, чим займатися з дитиною.

Також рекомендуємо переглянути відеоролик, знятий режисером Годфрі Реджіо. Відеоролик називається «Evidence», в якому показано, як маленькі діти дивляться телевізор, як вони занурюються в побачене. Сила впливу телевізора на маленький розум — величезна. Бережіть своїх дітей!

                                                       

                                                                

                                             Гіперактивність у дітей

— це поєднання симптомів, пов’язаних із надмірною психічною та моторною активністю. Чіткі межі цього синдрому важко провести, але, зазвичай, він діагностується у дітей, що відрізняються імпульсивністю та неуважністю. Такі діти часто відволікаються. Їх легко обрадувати або засмутити. Часто для них характерна агресивність. Внаслідок цих особистих особливостей гіперактивним дітям важко концентруватися на конкретних завданнях.

Причиною гіперактивності може бути і патологія вагітності мами, складні пологи тощо. Цей діагноз ставиться, коли батьки та вчителі скаржаться, що дитина надмірно рухлива, непосидюча та погано себе поводить або ж вчиться, ані на хвилину не може концентрувати свою увагу на чомусь одному. Однак не існує точного визначення даного стану або особливого тесту, який би одночасно підтверджував діагноз гіперактивності. Переважна кількість батьків зазначає, що початок такої поведінки закладається ще в ранньому віці. Подібний стан супроводжується порушенням сну. Коли дитина сильно втомлюється, гіперактивність поглиблюється.

Найчастіше, за словами психологів, гіперактивність проявляється у дітей в перехідному віці. Останніми роками гіперактивних дітей стало більше. Психологи не виключають, що це є наслідками Чорнобильської катастрофи чи інших екологічних факторів.

Часто педагоги скаржаться батькам на гіперактивність дитини, посилаючись на те, що бачать неслухняного учня лише кілька годин на день, отже, його вихованням мають займатися вдома, Батьки, в свою чергу, вважають, що виховувати таку дитину мають вчителі.

Що ж робити батькам гіперактивної дитини? Психологи радять якомога більше навантажувати її вранці. Варто скласти розпорядок і відповідно до нього давати нащадку чіткі й конкретні завдання. Кращим виходом зайвої енергії для такої дитини може бути фізичне навантаження, зокрема, плавання і біг. На заняттях гіперактивній дитині варто давати конкретні завдання, найдоцільніше — індивідуальні. Також треба вимагати, щоб дитина виконувала завдання до кінця.

Безпорадність дітей — провина батьків. Бажання батьків оточити дитину підвищеною увагою, захистити його навіть за відсутності реальної загрози, утримувати його при собі найчастіше призводить до позбавлення дитини можливості самостійно долати труднощі.

В результаті гіперопіки дитина втрачає здатність до мобілізації своєї енергії, а у важких ситуаціях чекає на допомогу дорослих, перш за все батьків. Явище гіперопіки найчастіше зустрічається в сім’ях, де зростає одна дитина. Підвищена опіка домашніх, особливо старшого покоління, породжує дитячі страхи. Найбільш яскраво вони проявляються в першому класі, особливо якщо дитина не відвідувала дитячий садок, а виховувалась вдома на відміну від дітей, які відвідували дитячий садок. Діти, які виховувались в дитячому садку, краще адаптуються до шкільного життя і самостійного життя в цілому.

Проблема гіперопіки набуває все більшої актуальності в сьогоденні, оскільки більшість молодих сімей в силу важкого фінансового положення можуть дозволити собі лише одну дитину. При цьому батьки, як правило, зайняті зароблянням грошей і не можуть приділяти дитині достатньо уваги. А от бабусі з дідусями в цей час намагаються надолужити втрачене зі своїми дітьми. З появою другої дитини в сім»ї, увага дорослих рівномірно розподіляється на обох дітей, тому прояви гіперопіки менш вірогідні.

Часто, намагаючись вберегти дитину від перевантаження, батьки старших дошкільників та молодших школярів намагаються робити за них завдання, отримані в садочку чи у школі. Результат — дитина не здатна справитись самостійно з завданням в садочку чи у школі.

Підвищена увага з боку дідусів та бабусь, батьків приводить до того, що в колективі така дитина вимагає постійної уваги педагога, а при її відсутності відчуває себе нещасним, не встигає разом з іншими виконувати завдання. Згодом у старшокласників гіперопіка перетворюється на неможливість виконувати вправи самостійно і призводить до інфантильності (дитячості).

Боротися з наслідками гіперопіки можна, поступово привчаючи дитину до самостійності. Якщо ж у дитини є труднощі в спілкуванні, вдома можна влаштовувати рольові ігри за її участю, а також моделювати та обігрувати з нею різноманітні життєві ситуації. Не варто нехтувати і допомогою дитячого психолога.